Смутна доба - Страница 98

Раптом Конашевичу прийшла думка — а за кого ти? Чиєї поразки хочеш? Може, з московською державою Україні було б краще, ніж з гоноровою Річчю Посполитою?! Ти над тим думав? Але хто ти такий, якийсь там полковник з півтисячею реєстровців?! Будь гетьманом, тоді б вирішував з ким тобі краще! Будь-що треба повернути до своїх рук Січ. Матимеш Січ — матимеш силу!

Конашевичу було тісно, чув, що він здатен на більше!..

Прийшла думка — треба писати на Січ. Звичайно, не так — хочу бути гетьманом! Якщо повести мову так — пан підвоєвода не відповість вам на супліку про захист Софії, бо він сам уніат. Ми, реєстрове козацтво, дамо відповідь січовому лицарству! Ще сказати — зробите гетьманом, усіх запорожців до київського братства припишу! А братство в Києві от-от появиться!

— Джура, каламар і папір!..

Сидів над листом ніч і наступний день. Двічі рвав написане. Під очима з'явилися круги і голова паморочилась, коли наказав розшукати Тарануху, козака з особливих справ.

— Ось лист до лицарства січового. Бери кількох реєстровців і скочи на Базавлук. Знайдеш дорогу?

— Жартуєш, полковнику! — усміхнувся Тимко.

Того ж дня київське посольство виїхало у південні степи.

Протест владики

«Іпатій Потій, архієпископ митрополит Київський, Галицький і всія Русі, єпископ Володимирський і Берестейський, протестувався напротивко велебному Єлисею Плетенецькому, архімандритові Київського монастиря печерського і усіх ченців та попів, ігуменів неслухняних, в митрополії київській будучих, про те, іж року теперішнього Плетенецький і поіменовані попи, ченці, ігумени, зверхності митрополитові чинячи, посміли впровадити до монастиря печерського якогось ченця грека Неофіта, котрий іменується митрополитом бути і презвітерів та дяків на сан духовний святити. Плетенецький та його клір вперто повинності віддавати не хочуть, підданих, що осіли на Звіринці і трьох озерах Гачище, Борвище і Калне данину медову з добр монастиря Печерського, що все належить монастиреві митрополитському Видубецькому, ґвалтовно відняли і собі привласнили, через різних осіб і козаків робити проти митрополита і всього уніатського духовенства різні погрози.

Року тисяча шість сот дванадцятого, місяця жовтня шостогонадцятого дня».

І. Софійський митрополит Неофіт (авт.)

Марина Мнішек

Коли з полювання привезли обезголовлене тіло Молчанова, Марина (була вона на останніх днях вагітності), бігала по нічному місту з факелом, рвала на собі одяг і вимагала помсти. Жителі лишились байдужими до її горя, Марину вони не любили, проте Заруцький погнався з донськими козаками за татарами і знищив їх.

Через кілька днів Марина народила сина, назвала його Іваном, і вимагала, щоб йому присягали як законному спадкоємцеві. Люди на те не йшли, вони ненавиділи чужинців, і Марина належала до них.

Король вимагав піддати московську землю вогню і мечу, ляхи безчинствували, займалися поборами і розбоєм. Самозванець став для них причепкою, щоб наскочити на московські землі. Особливо розперезалися зайди під Москвою — уже вважали себе переможцями. Лише у Китай-городі вирізали вони до семи тисяч мешканців, переважно жінок і дітей. Чужинців заходилися нещадно винищувати, палили разом із власними дворами.

На зміну Молчанову приходять нові Дмитрії — у Пскові, в Астрахані, до одного з них схиляється нижнє Поволжжя. Сіверська земля підкорилась Заруцькому. По країні блукають безконтрольні людські маси, творячи нечувані злочини.

На довершення московську землю і далі переслідували неврожай і голод.

У кінці 1611 року найбільш нетерпимі зібралися в Нижньому, в церкві Спаса ударив дзвін.

— Православні! Прийшла наша погибель. Гине московська держава, гине православна віра. Поляки і литва замислили знищити нас, обернути віру хрестову в латинську єресь!..

Крикнув яловичник Кузьма Мінін:

— Не пошкодуємо животів своїх за рідний край, двори Продамо, жінок і дітей віддамо заложниками. Ударимо чолом Тому, хто заступиться за істинну православну віру! Піднімемось ми, і всі підуть за нами!

Поїхали до князя Дмитра Пожарського просити, щоб він очолив ополчення.

«Хай буде над ними милість від бога!» — сказав патріарх Гермоген, конаючи в Чудовому монастирі.

Ополчення рухається на Москву, Заруцький посилає до нього таємних убивць, просить допомоги в Персії — його лист перехопили в Казані. Ватажок донських козаків хоче зробити царем сина Марини.

Навесні 1612 року Сигизмунд нарешті повертається до Польщі, а царем на московській землі обирають Михайла Романова.

Та смута продовжується. Івашко Заруцький та Марина Мнішек з трирічним сином збирають навколо себе всілякий набрід і продовжують чинити опір. Цар посилає проти них князя Івана Одоєвського, той розгромив донських козаків під Воронежем. Отаман Заруцький відкотився вниз до Астрахані, слідом за ним рухається царська рать Одоєвського та загін стрільців під командою Василя Хохлова.