Смутна доба - Страница 97

— А пам'ятаєш, як ми читали «Роксоланію»?

Аніж уперше назвавсь Руссю розкішний цей край,
Врешті прийшли і мужі в ці околи і тут оселились,
Плем'я те русів ім'я від прадідів мало далеких...

Молодий Хмельницький продовжив:

Зверху бескеття до зір і трінакрійські верхи,
Тут моя вічна оселя, й століття її не зруйнують!

Подивувалась, що обом прийшли на пам'ять ці рядки з поеми Себастьяна Кльоновича.

Але сказала інше:

— У тебе гарна латинська вимова!

Юнак сприйняв похвалу стримано, навіть пояснив причину:

— Багато часу віддаю латині — буду йди до єзуїтського колегіуму на Львівщині, де колись працював батько. Маємо знати і їхні премудрості. Не бійтесь, я не перекинусь до унії, — випередив її питання.

Неспішно брели вулицями кудись униз — молода вродлива жінка з перевеслом кіс на голові і юнак із вперто стиснутими губам та рішучими очима.

— Рада, що тебе зустріла. Я завжди тобі симпатизувала.

Стала розпитувати про хутір, про знайомих та свого весільного батька.

Потім стишила довірливо до найсокровеннішого:

— Є дівчина, яка тобі до вподобі?

— Є.

— Ну і слава богу!..

Зупинились аж коло Почайни, ліпилися там до причалу якісь суденця. Далі поблискувала вода.

— Проведи мене додому — побачиш моїх синів. Познайомлю з чоловіком, — він гарна людина і дуже мені дорогий!

— Не проведу!..

Жінка не наполягала, і вони розійшлись, швидше всього назавжди.

Сагайдачний

Думка запала полковнику в голову ще на Різдво, коли до Києва з усього покордоння з'їхались реєстровці. Так повелось від Стефана Баторія, кожен реєстровець відповідно до чину одержував на займищах землю, як разовий королівський дарунок, а платня видавалася щорічно — по червінцю і шматку сукна на кожного.

На Різдво їх збиралося кілька тисяч, Конашевич з тугою згадував, що колись ця велика людська маса підкорялася йому. Та ще Січ, не обмежена ніякими реєстрами. Кинь клич на волость (нащо клич, пусти невеликий поголос!) і до тебе прийдуть ще десятки тисяч!..

Наказав джурі, щоб його не турбували, хто б там не прийшов. Але нічого не робив. Дивився, як за вікнами спливала зима, а там, у південних степах, на сонячних схилах балок, мабуть, уже цвіте голубий сон-трава та розпускаються золоті зірочки брендуш, любив смакувати ними, коли ходив у запорізьких ватагах.

— І горілку забери!..

Джура виконав наказ, а в дверях усміхнувся.

«У тебе лише київські реєстровці, жменька, хоч і вдалось поповнити реєстр на кілька сот козаків. Та і ті рідко коли виходять за межі київського воєводства. А гетьман його королівської милості війська запорізького — так його називають — і реєстрового козацтва — кулак, здатний поламати хребет не лише орді. Добре було князеві Острозькому, у нього за спиною завжди стояло двадцять тисяч надвірних козаків. Хоча Січ — теж реальна сила!..»

У місті, зважаючи на зимовий час, січовиків теж зібралося немало. Свідомо залучав їх до відпору уніатських наскоків. Хай знають на Низу — коли не зважив на їхній лист підвоєвода, то у Києві є кому захистити православну віру!

З багатьма січовиками, що зимували в місті, полковник вів довгі розмови. У них знову нема гетьмана. Підкидав кожному, що з приходом весни міг би він стати за гетьмана. Хоч розумів, що окремі січовики справи, звичайно, не вирішували, а січова старшина далеко — нагулювала жирок по зимівниках на степових паланках. Та буває по-всякому, інколи так повертає, що й рядовий січовик кидає зерня, яке проросте!

Полковник встав вибити люльку, прочадів нею світлицю. За вікнами весняне сонце, горобці збиваються в купи. Диви, уже шпачки прилетіли! Гай-гай, це більше двох років, як він не гетьман. Кинути б цим ситим життям і знову за Пороги! А болячки?!

«Сьогодні ти можеш робити, що хочеш, як, до речі, було і при князеві Василю-Костянтину. А коли повернеться Жолкевський?!»

Аж кулаками стукнув по підвіконню.

Обстановка складалася підходящою. Королеві не до Києва, Жолкевський теж з головою у московських справах. У принципі нічого у них не виходить. Короля дезінформували з самого початку — сказали, що досить йому з'являтись на московській землі, як бояри змусять царя Василя зректись престолу і передадуть трон королевичу Владиславу, чи йому самому, і москвичі поставили умову — перейти королевичу у православну віру. Владислав завагався, і те використав самозванець. Ще в липні минулого року патріарх Гермоген благословив на престол Владислава, якщо, звичайно, той прийме православну віру, а самозванця прогнав з храму. Але Молчанов, граючи на почуттях простолюду, таки домігся, що його запросили на престол без усяких штурмів столиці. Царював він недовго, через кілька місяців, на полюванні, його вбили свої ж охоронці — татари, помстились за знищення їхнього хана.

Сьогодні московські люди, втомлені десятирічною смутою, збираються вигнати литву, а духовенство відмовилось присягати нерішучому Владиславу. Патріарх Гермоген «за православну віру всім повелів стояти і померти». Ляхи схопили його і добивають голодом, як колись протосинкела Никифора.

— Це їм дарма не пройде! Не пройде!..