Смутна доба - Страница 96

Іншим підданим лупи на смерть вчинили і тіла невідомо куди поділи, заліза з рудень моїх возів з півсотні забрали, різних речей на багато тисяч талярів і червоних золотих.

Умислили зловмисники маєтності мої сплюндрувати, підданих моїх люпезству піддати, а мене знищити. Пашкевич зманив мене наче для перемови про винагороду, обіцяв словом рицерським по-приятельськи обійтись, упевнив обітницею про винагороду за шкоди, мені причинені. На десятку коней подався я з моїми людьми до свого села Бежова, Пашкевич угледів, що я наближаюсь, і наказав війську своєму, якого могло бути півтори тисячі, з усіх боків нас охопити та густру стрілянину вчинити. Я ледве утік цілим до свого містечка Чернехова, а він сім десятків підданих моїх з Чернехова, Андрієва та Шершнева шаблями і кастетами побити, дочок їхніх покгвалтити, а підданого мого міщанина Семена Сухореброго на смерть забити.

Прошу, аби протестація моя до книг врядових записана була».

Наступного дня возний генерал київської землі Адам Петровський засвідчив напад банди на пана Немировича та його підданих, привезених для огляду на підводах.

Подібних документів у середньовічних урядових книгах чимало.

Київ

Бити на сполох стало модою. Хтось забрався на дзвіницю Софії і ну бунтувати населення міста тривожним дзвоном. Бив довго у великий, його підтримали церковні дзвони в різних куточках Києва. Потім і вони вмовкли, а Софія гула.

Через Боричів узвіз до Верхнього міста повалив увесь Поділ, Карпо, який на той час гостював у Тимка, прагнув не відставати від побратима. Разом з натовпом повернули вони до собору, опечатаного намісником київського митрополита. На подвір'ї Софії виднілися одні голови — малих і старих, чоловіків і жінок.

— Бев, бев, бев!

— Безчинство, не віддамо наш храм!

— Не дозволимо!

— Бев, бев, бев!..

Протопіп Грекович, низькорослий і хирлявий, з дрібним мишиним писком, увібрав голову у плечі неподалік центральних вхідних дверей, коло нього зібрався щомиті готовий втікати клір, тупцювали наляканий возний та хтось з воєводського двору.

Люди, котрі не вміщались на подвір'ї, заповнювали площу біля головних воріт. Всі були до краю збуджені, з ненавистю в очах і міцно стиснутими щелепами.

Слідом за Таранухою Карпо проштовхався на подвір'я собору — коло уніатського духовенства виявилось трохи вільного місця.

З гурту козаків довготелесий молодий жартівник шмигнув до Грековича.

— Так оце той, котрий вночі бігає до монашок, Нечипоре?

— Ага! Мерзне сам у келії.

— Панове-товариство, а чи не вирвати нам його гріх? Щоб святим став!

З дружним реготом козаки посунули до уніата.

— Зробимо отця Антонія святим! Вирвемо його гріх і викинемо бродячим псам!

Грекович зблід, став задкувати, а тоді прудко рвонув за церкву.

Козаки його не переслідували, лише реготали і дружно тупотіли об брук подвір'я чобітьми.

— Тримайте його, розпутника!

— Зробимо отця Антонія євнухом!

— Валахом, Нечипоре, валахом!

Тепер реготав увесь натовп.

Поміж магістратських хтось розгледів київського підвоєводу, — почали наступати на нього:

— Накажи відчинити церкву, перевертню, добром тебе просимо! Бо підемо громити уніатів!..

То були не пусті погрози, і Холоневський це помітив. Він махнув головою до возного, і той побіг відкривати двері храму.

Натовп грізно гудів, але до собору не ломився, доки не пройшло православне духовенство. За ними посунули парафіяни, радісно вигукуючи до уніатів:

— Спіймали облизня?!

— Ви ще узнаєте киян!..

До храму занесло і побратимів.

— Весело у вас! — буркнув Карпо до Таранухи.

1611 року місяця жовтня четвертого дня намісник київського митрополита Антоній Грекович подав скаргу на підвоєводу Михайла Мишка Холоневського за його прихильність до православних священиків.

Зустріч

Доля стала ще красивішою — зникла її дівоча вуглуватість, молода жінка влилася у доладно скроєні форми своєї сукні, різкуватість розмовної манери змінилася м'якою материнською вимовою.

Жінка легко рухалась вулицями Подолу, і всі на неї обертались.

Біля Житнього ринку вони зійшлися впритул, вперше за багато років. Він прямував вбік Богоявленського монастиря, уже цілковитий юнак, навіть пушок з'явився на місці майбутніх вусів.

— Богданчику, чи це ти? Зовсім дорослим став!..

Бачила по його очах — теж зрадів зустрічі.

— Чотири роки у Богоявленській школі! І ні разу не шукав зустрічі?! — вигукнула аж ревниво.

— Не шукав! — сказав прямо.

Довго роздумувала над сказаним, вишукуючи його потаємний зміст, як і звикла, коли ще була гувернанткою.

Тоді сказала зважено:

— Ти сильна людина, переконав ще раз, — і повторилась: — Це тобі скільки? Господи, як летить час!..

Згадувала нелегкі часи і видались вони їй гарними, наче й не мала вічної боязні, що її схоплять, потопчуть людську гідність. І життя її було тоді теж наповнене змістом і крила мала для лету.