Смутна доба - Страница 99

Заруцький на стругах тікає вгору по Волзі. А коли він захотів непомітно проскочити мимо міста, астраханці його виявили і заходилися переслідувати. Донці причалили до берега І розбіглись по очеретах, Заруцькому з Мариною вдалося проскочити вниз. Довго не могло вийти на них царське військо, лише в кінці травня стрілець Єлизаров з риболовецького учуга Колуберей доповів старшому, що бачив втікачів на двох стругах.

У морі стрільці їх не виявили і подались на Яїк. Прибічників Заруцького нараховувалось до шести сотень, їх наздогнали на Ведмежому острові.

Оточені заколотники зв'язали Заруцького та Марину з сином і віддали стрільцям, а самі цілували хрест царю Михайлу.

На початку липня ув'язнених доправили в Астрахань, а потім у супроводі двох великих загонів стрільців вивезли до Казані. Марину з сином конвоювало п'ятсот ратників. Її відправили до Москви, Заруцького посадили на палію, чотирирічного сина Марини повісили.

Про долю Марини пишуть по-різному. Польські історики твердять, що її умертвили; російські — що вона померла у в'язниці від хвороб.

Іпатій Потій

Іпатія Потія не стало 18 липня 1613 року, поховали його у соборно-кафедральній церкві Володимира-Волинського.

З енергією засліпленого фанатика він уводив на Україні унію.

Острозький нарік творців Брестської унії віровідступниками і зрадниками православ'я, казав, що ці «злонравні люди по-злодійському згодились між собою, як христопродавець Іуда з жидами».

Іпатій Потій діяв нерозбірливо і грубо, насильством, інтригами, підступом та брехливими доносами. Хапав непокірне православне духовенство і кидав до в'язниці, іншим прилюдно, на вулиці чи в церкві, брив голови та бороди; третіх виганяв з приходів, піддавав різним тортурам, найбільш впертих виставляв перед урядом як бунтівників, до яких потрібні суворі карні заходи.

Потій багато досягнув як «апостол унії», та навіть його крайні заходи успіх мали невеликий. Коли в одній із двох православних єпархій, які протримались найдовше, помер владика Михайло Копистенський і на його місце Потій висвятив шляхтича Олександра Крупецького під ім'ям Афанасія, то останній, за свідченням уніатського єпископа Якова Суші, прибувши у величезну перемишльську єпархію, «не знайшов у ній жодного уніата».

Автор довго не зважувався помістити на сторінках роману «духовний» заповіт Іпатія Потія, а потім дав його без будь-яких змін. Виявлено також доповнення до «духовного» заповіту, написане митрополитом незадовго до смерті, але й там не чутно духу мучеництва і генія справжнього сина свого народу. То заповіт скупого лихваря, а не пророка.

Виявити могилу Іпатія Потія у Володимирському соборі автору книги не вдалось. Це не випадково. Мабуть, найповажніший нарис про Потія, виданий понад сотню літ тому, закінчується такими словами знаменитого церковного історика митрополита Макарія: «Усі недостойні заходи, які вживав він для здійснення своєї мети, усі кричущі неправди, які не соромився постійно вживати він для подолання своїх ворогів, усі насильства і переслідування, якими прагнув він нав'язати православним ненависну унію, кладуть на ім'я Потія в історії незгладиму пляму вічної ганьби і неслави».

Заключна частина

Розплата

Дніпро скувала метрова товща криги, передсвітом мороз аж тріщав.

Київ міцно спав за приміськими горами, покритими зимовим лісом, звідти не блимав жоден вогник, тільки біля Видубецького монастиря панувало якесь пожвавлення. Спершу гурт чоловіків у довгих кожухах та волохатих шапках, з рушницями та шаблями без зайвого шуму поминули ковані ворота, їм хтось допомагав, бо нападники проникли на головний двір, не прикладаючи зусиль. Лише у надвратній сторожці зв'язали ченця та забили йому рота ганчіркою — він лише харчав.

— Нічого з тобою не станеться, божий чоловіче. Похарчи...

Люди у кожухах знали, чого хотіли — вони оточили просторий дім настоятеля, що вище Михайлівської церкви, і видобули звідти Антонія Грековича, протопопа київського уніатського кліру, правої руки нового митрополита Іосафата Рутського.

Нападники підняли Грековича прямо з постелі, босоніж, зі скуйовдженою головою гнали його по снігу до воріт. У спідньому він був ще плюгавіший, мов висушена таранька.

— Хто ви такі, що чините мені наругу?! Я до його милості воєводи!..

Люди не звертали уваги на його викрики.

— І де взялося воно таке засмоктане?

— А смердить як!

— Я до магістрату!

Простуджений голос обірвав настоятеля:

— Помовчи, шолудивий. Думаєш, дарма твого Хведора Ходику поперли з магістрату назад у райці?! Спарувалися ви у кривді, то й маєте. Він хоч утямкував та примовк, коли перестав бути войтом, а ти собача порода, ніяк не вгамуєшся!

Весь у білому, з посинілими ногами, дрібнотілий Грекович упирався далі. Його підганяли кийками вниз від воріт, до ополонки на Дніпрі, з якої ченці брали воду для монастирських потреб.