Смутна доба - Страница 94

Що тичеться речей моїх рухомих, золота, срібла, грошей, шат, коней і бидла од малого до великого заповідаю дітям моїм, синам Яну і Петрові, що тичеться речей церковних і уборів, те хай лишиться у храмах, до яких воно бути має, що тичеться листів і привілеїв, папежських і королівських, те скласти в особливу скриньку і віддати біскупові віленському на вічний схов.

Тестаментом свідчу, що боргів не лишив, записів ніяких не давав, добро церковне не оддаляв. Маєтність церковну Городок, що лежить у повіті Луцькому, син мій небіжчик Криштоф викупив за свої пенязи у пана Кандиби.

Тестамент рукою власною моєю підписаний та печаткою скріплений, а для більшої віри і печатками приятелів моїх.

Року Божого 1609 місяця листопада 19 дня».

На московській землі

Левко з Андрієм Губою виморили коней та попомучили себе, доки добрались під Смоленськ. Польський стан займав величезну заплаву правого берега. Виділялося королівське палаткове містечко, над ним маяли знамена і штандарти. Там була якась кучність, а шляхетський табір розкинувся вздовж берега на багато верст. Біля самої води йшла передова лінія, — швидше оборонна, ніж наступальна.

Те, що військо стояло тут давно, козаки почули навіть по запаху — трупний дух забитої худоби заповнював річкову впадину, сягав того берега, де гордо і неприступно підпирали небо кам'яні громаддя Смоленська. Колись фортецю оточували пригороди, від них лишились одні попелища. Їх спалили жителі, а самі пішли за міські стіни. Козакам повезло, вони одразу вийшли на знайомого Левка по московському походові. Левко не знав його навіть по імені, але разом були в царській сотні першого самозванця, рядом жили у московському Кремлі.

— Якими вітрами, приятелю?

— Попутними! — небагатослівно відповів Левко, подаючи руку.

Шляхтич запросив їх до свого загону, надвірного козацтва якогось вельможі, що жив у королівському містечку. Приїжджих добре нагодували, знайшли місце у наметі, господарі якого пішли на села за провіантом. Хоч потреби в палатці не було — стояла найтепліша літня пора.

Виявили ще одну добру людину — колишнього надвірного козака Острозького.

— Живемо ми, як боги. Повністю на утриманні місцевого селянства, воно нас уже проклинає. Спершу навіть за фортечні стіни йти не хотіли — король наобіцяв їм золоті гори. А тепер каються...

Земляк потрапив під Смоленськ минулої осені, в числі перших. 19 вересня прийшов сюди з військом Лев Сапега, литовський канцлер, а через два дні і Сигизмунд.

Знав він про облогу стільки, що не умовкав до самого вечора. Його охоче слухали, він говорив справді цікаве.

— Нас тоді, у вересні, зібралося сімдесят тисяч. Король посилав туди, — він показав на Смоленськ, — універсал, писав, що прибув обороняти московський люд від самозванця, зберегти йому православну віру. Писав, щоб підносили йому хліб-сіль, бо зустрівши опір, він не щадитиме нікого!..

— Смоляни, звичайно, злякались? — зіронізував Андрій Губа.

— Де там! Відповіли королю, що за віру та царя помруть, а Сигизмундові не поклоняться. Що себе і жінок своїх швидше самі знищать, ніж віддадуть до ворожих рук. Ми тобі, королю, віримо, а підданим твоїм — ні. Казали, щоб час виграти, вони йому теж не вірили. Знали ж, що він з самого початку оголосив нам, своєму війську, що йдемо для слави божої, для поширення католицької віри.

Розповідав, що оборонці вели себе мужньо з перших днів облоги. Якось шестеро сміливців серед білого дня підпливли човном до польських шанців, захопили прапор і повезли його в Смоленськ. А коли король погнав нас на приступ, розбивши петардою ворота, знов у нас нічого не вийшло. Пробували зробити підкоп, та у них в стінах виявились таємні підслухи. Пізніше, коли в місті кінчились припаси, коли і воєвода захитався, архієпископ Сергій зняв з себе облачения і оголосив, що готовий прийнята муки, а вірі своїй не зрадить. І всі поклялись стояти до живота. А коли нарешті московське військо прийшло на підмогу обложеним, король направив йому назустріч під Можайськ гетьмана Жолкевського.

— То гетьмана тут нема?

— Нещодавно покинув Смоленськ, в кінці травня. Говорять, що осадив якесь Цареве Замчище під Москвою.

Земляк, людина балакуча, перейшов на гетьмана.

— Взагалі Жолкевський був проти походу на Смоленськ, усі це знають. Йому, досвідченому воякові, відомо, що така сильна фортеця не захоче здатись. Надто ляхи неорганізовані.

Казав, що був присутній, коли перед початком походу король радився з Жолкевським у Мінську, коронному гетьману не сподобався намір короля іти на Смоленськ. Але в Орші Сигизмунд зустрівся з литовським канцлером, і той таки підбив короля йти сюди.

— Жаль, що гетьмана нема. Саме він нам потрібен...

Київські козаки прожили в польському таборі два дні, а тоді вирушили шукати Жолкевського. Чим більше наближалися вони до московської столиці, тим гіршала обстановка. Траплялися села, де жителів не було зовсім. У людських оселях жили звірі, якось в одному великому оточеному лісом селі, яким вони проїздили, з дверної пройми дерев'яного будинку виліз бурий ведмідь і наполохав козацьких коней. По міських площах і вулицях бродили вовки, шмигали лисиці, а гайвороння вило гнізда на трупах. Обідранці, котрі інколи траплялись, завбачивши чужинців, прудко зникали в лісових хащах. Припаси, які вони прихопили з польського табору, кінчились, а придбати нові не було де. Розказували, що в підмосковних краях процвітало людоїдство.