Смутна доба - Страница 93

Відрубані пальці митрополита поклали на престол кафедрального храму. Король хотів сфабрикувати змову, щоб розправитись з віленським православним духовенством, та через московський похід не дійшли до того руки.

Іов Борецький

Його двокімнатна келія крайня з лівого кутка похмурого монастирського коридору. У першій кімнаті покритий грубою лляною накидкою стіл, наповнений посудом буфет, поздовжна тумба з різними побутовими речами, до вакси включно; у другій — ліжко з велетенською, немов гора, подушкою, на ній спиш напівсидячи, аналой та кілька ікон у кутку. І повсюдно в обох помешканнях, на столі, прибитих до стін полицях, навіть на підлозі коло ліжка, книги, якісь пергаментні сувої, літописи, їх отець Іов особливо беріг. То було його головне багатство, зібране уже в Києві, а скільки різного чтива заповнювало простору трапезну, і все ним читане-перечитане — Борецький вважався найосвіченішою людиною у Києві, хоч жив тут кілька років.

Він не зважав на канони Василя Великого і охоче приймав гостей у своїй келії. Борецький не був монахом. Отець Єлисей пропонував йому перейти до лаври, та він лишився на Подолі — числився священиком при Богоявленській церкві та читав латину в нижчій братській школі.

Отець Іов — останній, кого покійний князь Острозький схилив переїхати до Києва. Князь знав його по Львівському братству, не випускав з поля зору, коли Борецький учився за кордоном і як став ректором Львівської братської школи.

— Господарю келії моє шанування!

— Взаємно.

Плетенецький, що появився на порозі, останнім часом роздався вшир, нагуляв тіло, як його процвітаюча лавра статки. Він у звичайному темному чернечому одязі, тільки масивний золотий хрест засвідчував його нерядове становище.

— Хай господь продовжить твій вік, отче Іове!

— І твій, отче Єлисею!..

Борецький запросив архімандрита Печерської лаври не випадково — протягнув йому невелику книжку, яка ще пахла типографською фарбою. Плетенецький взяв її до рук, може, єдину в Києві, як беруть вибухівку. Правда, книжку тут уже знали, адже проголошував з неї полум'яні слова якийсь казнадій на воротях Видубецького монастиря, коли духовенство чинило бунт, не визнаючи Грековича намісником київського митрополита.

— Так оце «Тренос»!..

Книгу привезли Борецькому таємно, в Короні вона була забороненою, її не дозволялося продавати чи купувати під загрозою штрафу на п'ять тисяч злотих, видавці книги сиділи у в'язниці.

— Петро Скарга уже видав відповідь на книгу!..

Це був знаменитий плач православної церкви, виданий під псевдонімом. Автора книги, Мелетія Смотрицького, у Києві знали. Сагайдачний прочитав «Тренос» за один вечір, виявляється, полковник приятелював з автором книги, коли разом училися в Острозькій академії. Потім їхні шляхи розійшлись — Смотрицький поступив до Віленського єзуїтського колегіуму, довершував освіту в ряді європейських університетів. Зараз він — домашній учитель кричевського старости Богдана Соломирецького...

Плетенецький так заглибився у читання, наче його не було в келії.

У книзі тужила-плакала східна церква, називалися імена перевертнів-магнатів, котрі зрадили віру рідного краю.

«Сини і доньки мої, — зачитав уголос отець Єлисей, — мною породжені і виховані. Покинули ви мене і пішли за тою матір'ю, котра вами не боліла, пішли, аби вдосталь жиром її насититись».

Улесливою мачухою тою була католицька церква. Уніатське духовенство автор називав «гадючим племенем», нищівно його розвінчує. «Гасильники ви, а не світильники, брехуни, а не пастирі, архіскоти, а не архієпископи».

У довгому списку магнатів, котрі перебігли до католицького табору, значились і деякі Гулевичі та Скумін.

«Кому від того біда? Мені! — голосила мати-Україна. — Я погорджена, зневажена, оббріхана. Горе і вам, хто покинув мене!»

— Невесела книга, отче Єлисею!..

«Тренос» Теофіла Ортолога твердив, що справа православної церкви на Україні безнадійно програна.

Два нерядові читачі книги з келії Борецького, стовпи православної церкви, мали іншу думку.

Духовний заповіт

«...я, Іпатій Потій, божою милістю архієпископ митрополит Київський, Галицький і всія Русі, владика Володимирський і Берестейський, будучи в доброму здорові і пам'яті повній написав цей тестамент...

За проводом старших до тої світлої єдності, яку на соборі вселенському Флорентійському було постановлено пастирями світлої східної церкви, добрим і чистим розумом приступили єсми, святі отці церкви східної старшинство столиці верховного апостола Петра... визнали.

Душу мою грішну передаю в руки божі, а тіло землі і надію воскреснути з мертвих. Місце поховання заповідаю, якщо помру на Волині — у Володимирі в соборній церкві, перед воротами царськими, а якщо на Підляшші, то у Бресті, в церкві соборній, а коли в Литві, то у Вільні чи Новгородку, там, де краще дітям моїм й приятелям бачити прах буде.