Смутна доба - Страница 75

К оглавлению

Текля наступала теж.

— Ти, Левко, не тривож себе, у мене ще тверда рука, — Карпо промовисто зиркнув на гаківницю, що висіла на стіні.

Нарешті втрутилася Доля, наче їй до того було останнє діло.

— Погостюю у вас, а тоді до Києва одвезете. Де Левко житиме, там і я. І тьотя Лешка там одна!

Хотіла ще сказати про Васку, свою подружку, та стрималась.

— Так і вирішили! — підсумував Отрош Покрова.

— А ми удосвіта навздогін за Сагайдачним!

Вони рано уклалися спати.

Троє вершників скакали вглиб степів. Левко, вихованець січової школи, добре читав сліди — козаків віддаляло від війська кілька днів путі.

— З ними обоз, тому рухаються вони повільно. Ми їх швидко наздоженемо!..

Сліди йшли неподалік великої ріки, ліворуч наскакував на пороги Дніпро, шумів і пінився, немов сердився, що його не пускають вниз із швидкістю, на яку він здатен.

Козаки теж поспішали. У саквах мали вони достатньо, щоб не робити тривалих зупинок, ставали лише для того, щоб попасти коней. Хоч боятися було нічого — степ наче вимер, лише звір, почувши роздолля, траплявся на кожному кроці.

Настроєні козаки були по-різному — Покрова мовчав, майже байдуже дивився по бокам, ігноруючи красоти первозданного степу, Ілляш поспішав і підганяв товаришів, Сагайдачний, певно, вже помітив його відсутність. Один Левко, кращі роки якого пролетіли в цих степах, ладен був здійнятися до неба, як оті степові орли — так легко дихалося йому на неміряних степових просторах. З кожним кроком наближалися вони до січових островів, де стояла його січова школа, де шість років учився він розуму і звитяги, найкраща дівчина у світі стала його дружиною — як тут не радіти?!

— Що він там помітив?

Покрова звернув увагу на степового орла і вправно скочив з сідла. Степовий хижак падав з неба на поросле тирсою підвищення, злітав і знову падав, долаючи якусь жертву, котра йому не давалася. Тваринка відбивалася ногами, перевернувшись на спину. Мабуть, мала добрі кігті, бо з орла щоразу летіло пір'я.

Зрештою, використавши затримку напасника, тваринка перевернулась і з усіх ніг поскакала до Отроша.

Був то звичайний заєць — упав під ноги Покрови, віддався на його милість.

— Ах ти ж татарюга нещасний! — звів рушницю козак.

Гримнув постріл. Орел, широко розправивши метрові крила, повільно осів на землю. Тої ж миті заєць зірвався на ноги і зник у травах — степ ще не встиг вигоріти.

— Переможцеві Степового орла! — урочисто підняв руку Левко. — Ти великодушний, як усі справжні люди!..

Та Покрова уже злетів на коня і вони поскакали далі.

Левко по десятках прикмет упізнавав місцевість — тут ходив він не раз.

— Плавні безкінечні — на десятки верст вшир і сотні вздовж. Гирло Дніпра порізане безліччю річок, покрите сотнями островів, ото і є Великий Луг!..

Його розпитували про січову школу.

— Звідси вона недалеко, на одному з островів у плавнях. Ясна річ, науки учили, до латини включно. Та не тільки. Так на коневі навчився по-справжньому їздити, перевертатися з сідлом, стріляти наскоку. На човнах плавати, пірнати. У нас були такі — на цьому березі пірнають, а на тому — виринуть. Сліди розпізнавати вчили і як їх заплутати. Як багаття розвести, як аркан кинути!

На останній зупинці війська навіть попіл кострищ не розвіявся, козаки наздоганяли Сагайдачного.

Так було до великої татарської переправи, що на вигині Дніпра. Військо тут чомусь перевалило на лівий берег, Левко знайшов десятки доказів.

— Обоз не взяли — повернули його на Січ — бачите сліди? А гармати човнами переправили!..

Він довго розглядав поораний військовим спорядком пісок.

— Нічого не розумію, нащо їм це було потрібно? Та що маємо робити — подались і ми на той бік!

У Левка все виходило вправно — давалась взнаки січова школа. За мить спорядок козаків опинився в саквах, рушниці і ладунки з порохом у правиці, і вони погнали коней на глибінь.

— Швидше, татари!

Справді, з плавнів вирвався човен, наповнений ординцями, за ним ще один, та сміливці уже знаходились посеред течії, пливучи за кіньми.

Козаки досягли лівого берега першими і під зливою стріл зникли у пустельному степові.

Напад

Логвин не з тих, хто зупиняється на півдорозі, кого лякають перешкоди.

Він ще жив у Каневі, далеко від Чигирина, та пошуки дівчини не припиняв. Остання втеча Долі розізлила його ще більше, то вона призвела його до неладів з удовою. Сухоребре дівчисько занадто багато на себе бере, недооцінює його сили!

— Ти ще не знаєш мене, чорнорота! Не таким роги ламав!..

Коли вивідач сам побачив дівчину в Суботові, Логвин вирішив діяти.

«Каштелян на те не піде, бо залежний від підстарости, — міркував. — Мені ж, черкаському старшині, з чигиринським підстаростою дітей не хрестити!»

Гарячково взявся за здійснення свого плану.

Коли Михайло Хмельницький з Покровою поскакали вбік Чигирина, поспішаючи на весілля, вони помітили на березі Тясмину, де дорога звертає до річки, гурт незнайомих вершників у тіні вербового гайка. Один з гурту, здоровий гевал, що недоладно сидів на невиразного кольору худоребрій кобилі, Покрові видався знайомим, та козак мав інші клопоти в голові і про вершника на непородистій кобилі швидко забув.