Смутна доба - Страница 74

Третього дня опівдні Тарануха примітив обриси долини, оточеної скелястими берегами невеликої річки, щедро порослими терниками. Внизу на випасах збилися овечі гурти. Почекай, це ж Тернова балка!

— Зимівник Вовчі Терни, гетьмане! Тут в останнє можна поповнити наші запаси, далі підуть нічийні землі!

— Звертаймо! — погодився з його доказами Сагайдачний.

Тарануха повернув коня між скелясті береги Інгулу. У козака таки тьохнуло серце. Літ двадцять тому, коли був, як Левко, їздив цими місцями. Кобзар Чайка співав тоді на цій поляні, а дядько Юхно лежав на байбаракові коло того валуна.

Поцікавився, де колишній господар зимівника, забув його прізвище. Виявляється, літ п'ять тому помер, таки від яничарського ятагана.

— А я його зять. З колишніх уходників.

Тимко невесело усміхнувся:

— Так-то, брате. Зайняв моє місце.

Співрозмовник його не зрозумів, а Тарануха не знайшов за потрібне розказувати, що небіжчик пропонував йому колись одружитись на доньці-красуні, дикій степовій сарні. Вона тоді сідла не покидала, а сьогодні, мабуть, на коня не вилізе!..

На зимівнику хтось переховувався, Тарануха помітив це по надто наполоханій поведінці господаря. Охота їм чинити інтриги, адже поруч, на інгульському перевалі, стоїть ціле військо! Видно, і цей лишається з татарами!..

Тарануха швидко зговорився, пастухи погнали із зимівника на перевал цілу отару. Спитав у них про Блищика, з яким колись тут познайомився. Ніхто навіть не пам'ятав такого. Помандрував, видно, в свою Білу Русь і кінці у воду!..

Томило розрахувався за овець і теж подався до козацького стану, а Тимко ще довго лишався на зимівнику, згадував свою далеку молодість. Пообідав з пастухами, на інгульську переправу повернувся аж під вечір.

Гетьман послав у степ чату козаків — уловити татарина. Повернулися вони з порожніми руками.

Гетьман був незадоволений.

— Вас до молодиць, а не на татарські лови. Мабуть, одсипалися десь у травах?

Тарануха змушений був втрутитись.

— Господар зимівника теж говорив, що степ опустів, бусурмени кудись подівались. У спокійний час бродячі татарські улуси підходять до самого зимівника, а зараз тільки звір по степу гуляв!

Гетьман відпустив козаків, котрі ходили на вивідки.

— Так і має бути, що нікого нема. Принишк степ — скоро піде орда...

Уночі в таборі трапилась пригода — двоє козаків таки побували в зимівнику і дістали сивухи. Напились, ще й вівцю викрали. Шурпи попоїсти вони не встигли — п'яниць зв'язали і покинули коло старшинського намету. Вранці на колі їх висікли так, що один втратив притомність.

— Одійде, а якщо ні — туди йому і дорога. Лишіть їм коні та саламахи днів на два, і хай собі котять під три вітри!

З остороги гетьман вирішив пустити вперед обоз, військо тепер просувалось, мов у рухомій фортеці. Водночас було воно і досить маневреним — піших у похід гетьман цього разу не брав. Пустили дозори і військо рушило, помітно стало, як побільшало в ньому порядку.

Досягнувши Великого Лугу, де чекали їх запорожці, бойові колони Сагайдачного повернули в татарські степи.

Слідом за військом

У Чубівці, на подвір'ї, де журавлине гніздо на усохлому дереві, свято — старий Розтопча справляв приймаку весілля. Пісні і танці, аж у монастирі відголоски йшли, троїсті музики підняли на ноги усе село.

Обрядові торжества відбули швидко. Прискакали до сусіднього села, ще коли вони їхали в Чубівку, троє козаків і чорнява дівчина в чоловічому одязі, тільки шапку скинула, щоб вивільнити косу. Навіть коней тримали поблизу — прив'язали до церковної огорожі.

Священика привели майже силоміць, один із козаків навіть у церкві зважився оголити шаблю.

— Господи, яке святотатство!

— А молоді гарненькі, особливо вона!..

Люди, що збіглись на оказію, швидко заспокоїлись: весілля ж бо, святе діло!

Не лишився в накладі і наполоханий батюшка — Левко всунув йому цілий капшук грошей, усе, що одержав від князя Острозького. Просто з радості, бо священик від них нічого не вимагав.

Так і стали вони перед приїздом у Чубівку законним подружжям — чоловіком і жінкою. Тепер до неї було зась — І каштеляну, і вітчиму!

Думали, на тому й кінець, але вперлась Текля. Що за весілля без столу? Чи ми злидні? Сусіди одразу вдарять у дзвони І не забудуть до старих віників!..

Господарі, як і належало, запросили на наступний день увесь куток. Один із приїжджих козаків, Покрова, звечора кудись завіявся, а повернувся в розпал учти з посадним батьком молодої — черкаським підстаростою Михайлом Хмельницьким. Слідом за ними на подвір'я прикотило дві хури добра, дарунок молодій від названого батька.

Гості славили молодих, котрі сяяли від щастя. Правда, Левко десь загубив козацьку вдачу, ніяковів і розгублювався, чого ніколи за ним не водилось.

— От і урвався твій вік козацький! — ще і піддавав йому Отрош.

Увечері, коли розійшлися гості, у верхній хаті Розтопчів засідала сімейна рада. Козаки, що супроводжували Левка, теж.

Думали, де жити молодій до повернення Левка з походу?

— І слухати не хочу про Київ, — розійшовся Карпо. — На кого там лишиш жінку, на Лешку? Сам казав, що Логвин кружляє над нею, як шуліка. Думаєш, він зважить, що Доля побувала під вінцем. Мало ви знаєте однорукого. То така худобина, упреться за приказкою — сам не гам і другому не дам. Що ти йому зробиш?!