Смутна доба - Страница 76

Покрова не помилився, канівського управителя маєтку однорукого він добре запам'ятав від нападу коло гори Московки..

Підстароста з козаками та двома хурами весільного посагу зникли за деревами, і лише тоді люди Логвина з Ситників обережно виїхали на підвищення.

— Їдьте наперед і слідкуйте за тими, хто рухатиметься назустріч, а ми будемо чекати вашого сигналу. Ти зрозумів мене?

— Це і мені їхати? — перепитав Довбня невдоволено.

Двоє одірвалися від загону і стали рухатись вгору на дорогу, швидше боязно, ніж обережно. Вивідач однорукого, котрий очолював вершників, теж не з хороброго десятка — він і носа не показав, поки згори не крикнули, що шлях вільний.

Крались поміж горбами аж до місця, де почався спуск до хутора. Обережно поглядали на село по той бік ручаю, розкидане вздовж глибоченного урочища. Праворуч на притясминській терасі виринув і хутір підстарости, оточений міцним дубовим частокіллям. Це знову наполохало вершників, та передній вже повернув до воріт.

— Хто знає, чого ми приїхали. До Хмеля щодня хтось їде!

Вони збилися коло воріт в нерішучості.

— Нічого не підпалювати, не грабувати, нікого не вбивати. Пан Логвин у разі чого обіцяв голови позносити. Маємо вихопити панночку і привезти до Канева. Зрозуміли мене, телепні?

Двірник підійшов до воріт і відкинув колодку. Ворота лише відхилив, звернувся до старшого, котрий привів загін:

— Хто будете і чого вам треба? Господаря нема вдома!

На нього накинули мішок і зв'язали, всі повалили за ворота. Від повітки гримнув постріл, ще один пролунав десь з конюшні. Посеред двору упав вершник, інший перелякано верещав, ухопившись за руку, з якої юшила кров.

На причілку будинку вивідач з пістолем у руці притиснув до стіни молоденьких покоївок, що вискочили з сіней і втікали кудись вниз, до зривища над річкою.

— Де дівчина, котра учила вашого панича? Чуєте ви, пройди?!

Ті з переляку ледве трималися на ногах. Вони зовсім не упирались.

— Панночки нема вже кілька днів. Приїхав її козак з приятелями і забрали дівчину. Зараз пан підстароста поїхав до них на весілля, кудись у Холодноярські ліси, з двома хурами весільного посагу.

— Нашого панича теж нема. Почув про весілля і забіг з дому. Відколи поїхала панночка, він сам не свій...

Нараз гримнули ще два постріли. Стріляли прийшлі, на хуторі було нікому. Ще когось поранили, а той, що з рукою, верещав далі.

Вивідач брудно вилаявся і подався до господарського дому, хоч і зрозумів, що покоївки казали правду. Надто налякані, щоб криводушити.

Канівський управитель трусив за вивідачем.

— Шукаймо панночку, може, вони надурили?

З боку урочища зачастили постріли, управитель покинув старшого і подався до воріт, звідти видно було, як по той бік, по сільській вулиці, скакали до містка, що вів на хутір, вершники, палячи з рушниць у небо. Перші уже перевалили на цей бік ручаю, скакали на конях без сідел і безугавно стріляли.

Тривога підняла жінок та дітей.

Управитель ледве вибрався на коня і смикав повіддям, тікаючи з хутора.

Рятуйтесь, там скачуть! Видимо-невидимо!..

Нападники сипонули хто куди, лише вивідач ще гасав по хутірських службах, ніде нікого не знаходячи.

Підсусідки, що прискакали на хутір, знайшли лише двох поранених, їх вкинули до льоху.

Вбитий так і лежав посеред двору.

Доля

Придане одержала вона справді багате — посадний батько лишив їй навіть воза і пару волів.

— Що я з ними робитиму?! — бідкався Розтопча.

— Під хуру ходити будете, дядьку Карпо, — сміялася Доля.

До старої хати, де жив дід Юхно, накидали мішків із зерном, либонь, на увесь рік хліба вистачить, у Теклі аж очі розбіглись, коли заходилися розбирати подаровані тканини — найліпше полотно, відрізи дорогого оксамиту, шовку, навіть білопінна габа, яку вона вперше побачила.

Була в посагові усіляка взуванка та одяганка, дорогі прикраси, два багатих килими.

— Вік прожила, а такої розкоші не бачила, — тішилась Текля. — З тебе, доню, на все життя вистачить!

А молода жінка з тугою дивилася за ворота, на вулицю, де зник її Левко. Жила спогадами прощання після першої шлюбної ночі. Тепер Доля нічого не боялась — сам Бог став її захисником.

У хаті не знали, де її посадити, здобула вона популярність і на кутку. Матері переповідали дівчатам про її вірність коханому, козаки завдяки їй проникались довірою до своїх наречених і подруг. Люди норовили обдарувати її гостинцем — що було на порі.

Доля соромилась тої повсюдної уваги. Роботу вона любила і завжди знаходила, стала помічницею Теклі у її домашніх клопотах, хоч жінка й відмовлялась — сама ще була у силі. Казала, що вона мати трьох синів, має ще стількох онуків поставити на ноги!

— Так хочу їх мати, пора. А хлопці не поспішають. Дід Юхно теж каже: на старості літ няньчив би хоч чужих. Мабуть, людська потреба така!..

Карпо до їхніх розмов не втручався, тільки поглядав на Долю тепло.

Прийшов сінокіс, і вони попливли на острови, усі трос. Мали худобу, треба було і їм заготовляти сіно. Жили там у курені, їжу готували на багатті, вечорами Доля співала, а вночі разом з усіма годувала комарів.

Три дні провели у плавнях, а сіна пригнали величезний пліт — ледве вмістилося на гарбі.