Смутна доба - Страница 63

— Це ж розбій!

По тому випадку буде декрет люблінського трибуналу, буде судове рішення проти капітули луцької. Та що від того?! Владиці Євстафію від добра єпархії не лишилось нічого.

— Може, братство відкрити, як у Львові. Захищатиме від єпископської вседозволеності!..

Тарануха вийшов на ґанок — втомився. Мовчки розглядав єпископський двір, владичу вежу, куди він скільки разів забирався, шукаючи білі бланкети.

На ганкові з'явився Сагакій:

— А знаєш, козаче, що Жидичинський монастир теж став уніатський? І синовець Барабана — уніат...

Сила солому ломить.

Козаки чекали Тарануху біля костельної дзвіниці, що на впроти єзуїтського колегіуму. До заходу сонця, коли закривають міські ворота, вони покинули Луцьк.

Тарануха усю дорогу мовчав.

На Подолі

Лешка у старенькому кожушку та валянках, запнувшись темною шерстяною хусткою, блукала напівпустим верхнім замком, по закутках якого гуляв холодний вітер. Воєвода зазимував на Волині, і замок наче вимер.

Козаки, про яких їй наговорили, не приїхали. Вона скучила за своїми, хоч Левка бачила нещодавно. Після Чигирина він повернувся з товаришами до Києва і навіть кілька днів жив вдома.

— Чому сюди не привіз? — запитала про Долю.

— Каштелян збудив усе староство, самі ледве пробились.

Хай трохи заспокояться...

Потім Левко з Отрошем подались на Волинь, а Ілляш повернувся до Сагайдачного. Заздрив товаришам, та нічого не міг удіяти, до надвірного війська князя він не належав.

Лешка знову сама, хіба зрідка провідувала її Васка зі своїм козаком. На початку осені Ілляш, добрий хлопець, звалив у її дворі цілу хуру дров, вистачить на всю зиму.

Жінка ще довго чогось чекала, наче прийшла на побачення, і тоді подалась на Поділ, змучена чеканням. Ходила сюди не раз, на щось надіялась, хоч знала, — ті, що приїздять з вістками, знаходять її вдома. Тимко навіть гостинці їй присилав, коли мав таку змогу.

Коло Десятинної побачила реєстровців, довелось зійти на обочину. Місто наповнювали чутки, що з першим весняним теплом Сагайдачний знову поведе козаків на Низ для спільного із запорожцями походу на татар. Тільки тепер на суші. Може, то балачки?

Помилувалася вдатними вершниками і заспішила, хотіла встигнути на обідню відправу до Богоявленської церкви, її вважала своєю. Та ще з Боричівського узвозу побачила коло церкви натовп.

«Що б то могло бути?» — подумала.

У юрбі переважали крамарі, перекупки та майстрові люди, багатьох вона знала в обличчя. Траплялися козаки, виділялися поміж гурту смушевими шапками з кольоровими шликами.

— Ви тільки погляньте, до чого дійшли!..

Іменем київського митрополита церкву опечатали — про це сповіщали уніати коло дверей церкви.

— Який він київський, Потій?!

— Іди ти зі своїм митрополитом знаєш куди?..

— Збивайте замки. Мужики, чого ви стоїте?

Чоловіки загупали камінням, хтось приніс із сусіднього двору лома. Справа пішла веселіше.

— Двері не зіпсуйте! Жити треба і завтра!..

На землю полетіли замки разом із засовом, уніати позадкували від дверей. Це була не перша опечатана церква, яку парафіяни відчиняли в такий спосіб. Та уніати не заспокоювались.

Діяли чоловіки, жінки дружно галасували. Прочани, що жили в притулку церкви, виявились найсміливішими, дружно потиснули уніатів і першими поважили до храму. За ними тиснулось жіноцтво.

— Дорогу батюшці і дякам!

Лешка боялася уніатів, знала їх краще, ніж кияни, але теж подалася за жінками.

Уніати, може, через відсутність воєводи, розперезалися. Але діяли з осторогою — це тобі не Волинь! Пустить червоного півня і на покордоння. Спробуй його знайти у дикому степу.

Пані Логвиненкова

Так вдова називала себе з перших днів подружнього життя, усічене прізвище принижувало її шляхетність. Виявилась вона досить покладистою у хазяйських зачинах чорноліського осавула, а тепер старшини старости Вишневецького.

Багато знала про його вади і походеньки в гречку, та дивилася нате крізь пальці. Надто незатишними склалися її удовині роки. Такі вони, чоловіки, жеребина порода, треба бути вище. Логвин примножив її немале багатство, тримав неремствучий лад у господарстві, вони купалися в добробуті.

Одне не вдавалось — взаємини з донькою. Пані Логвиненкова її любила, хотіла їй добра, а насправді — загубила дитину.

Кілька днів жили вони у Чигирині, нанесли візит панові старості, приймали поздоровлення, а потім усе повторилося. Дочка утекла з маєтностей каштеляна, тепер він винен, що не уберіг.

Крикливо вбраний Гирик пригнав тоді до Чигирина порожню карету і мало не кинувся на гостей, що вийшли з квітами назустріч.

— То Фурія, а не кобета! Вона знову дала фору!..

Він справді підняв на ноги усе староство, та дівчина мов крізь землю провалилася. Вивідувачі каштеляна нишпорили по маєтках місцевої шляхти, чутинським лісом пройшла облава, перекрили усі виїзди зі староства. І ніяких наслідків. Правда, на якомусь хуторі поблизу Чути бачили чотирьох вершників, між них одна постать видалась жіночою. Далі повідомлення про чотирьох вершників стали надходити звідусіль: бачили таких під Чигирином і Кам'янкою, біля Крилова і на виходах у степ.