Смутна доба - Страница 62

— Приїхали.

— Без тебе знаємо! — грубо обірвав стражника Покрова.

Козаки дійсно приїхали в Крупи, маєтність князя Острозького під Луцьком. Скориставшись нагодою, Тарануха вирішив провідати тестя — уявив, як порадіє тому Лешка. Молоді козаки, що приїхали в Дубно після викрадення Долі, пристали до Таранухи — у Луцьку вони ніколи не були.

Місто вразило їх ще з висоти Дубенського шляху — і зелені краєвиди велетенської приміської западини, і мальовничий Стир, що оперізував долину, і саме місто, тісно збите за кам'яними стінами.

— Церков та костелів, як у Львові!

— Немало!..

Тарануха ще на мосту попередив хлопців про підступну вдачу річки.

— Мене вона колись мало не затягла у вирву!

— Тебе, батьку, дідько в пекло не затягне! — засміявся Левко. — Чи ти і там бував?

— Звичайно, бував, — обійшовся жартом.

Звідусіль наступали спомини — може, в Луцьку пройшла краща частина його життя. Наче живим уявив Карпа, досі у безкінечних мандрах бракувало йому побратима!

— Тут кожна наша стежка. Тоді ми ганялися за білими бланкетами, на них підступний луцький владика продав нашу віру.

Левко ствердно кивнув головою, не одриваючись від кам'яниць, які минали.

— Знаю, батьку! Ти мені уже розповідав!

— Не все, Левко!..

Стояла передобідня пора. Місто виявилось людним, хоч день був не святковим. Заповнені вулиці і площі, діловито гудів базар.

На ринковій площі Левко угледів харчевню, де Тарануха виявив колись злодіїв, у котрих владика Кирило скупляв крадених волів, де зустрічався він з гоноровим паном Бронеком.

— Гляньте — постригальня!..

Повертати до корчми Тарануха не захотів.

— Проведіть мене і їдьте, куди хочете!..

Жив тесть на старому місці, коло далеких родичів, котрим передав свій будиночок. Навіть Лешка не дуже їх знала.

Через господарську фіртку у фортечній стіні, її чомусь називали Торговою, вибрались на виселок — пологий берег річки по той бік міської стіни, забудований тіснявою халупок. Багатьох не стало відтоді, як він тут бував, мабуть, порозвалювались, не побачив Тимко оббитої дощами хворостяної корчми, втратив барви будиночок Пилипа-маляра, хто там живе відтоді, як владика звів його господаря в могилу?!

— А це маєтності батька Лешки, діда Сагакія, якщо живий, — добродушно пожартував Тарануха, кивнувши головою в бік занедбаної хатки на зривищі річки.

Домовились під вечір зустрітися коло центрального костелу, що біля замку, — козаки сьогодні мали повернутися в Крупи.

Сагакій доживав віка не в розкошах, але й не бідував. Мовчки прийняв подарунки, взяв і гроші. Скупо запитав про Лешку, так, для годиться. Тимко назвав його колись «протокольною книгою», таким і лишився цей дивакуватий чоловік. Він і тепер щотижня брів до канцелярії гродського писаря, той називав Сагакія, знаючого кожний папірець, своїм архіваріусом.

Повів він до замку і Тарануху. Під фортечною стіною у цегляному будиночку у формі каплиці, колишній канцелярії трибунальського суду, сидів новий гродський писар, такий же крючкотвор і зануда, як і його попередники, тільки молодший за віком.

Писар назвав себе, але Тимко одразу й забув його прізвище, тільки запам'яталось, що звали його Бакумом.

— Уявіть, я пам'ятаю вас, козаче. Було це, коли прийшла унія, ви схопили тоді дяка Дем'яна, свідка, котрий знав найнятих владикою убивць отця Стефана з Чернівців. Він мій родич — дяк Дем'ян.

— Було таке...

Маючи час, Тарануха з інтересом слухав про людей, з якими колись переплелась його доля. Більше всього цікавив, звичайно, луцький владика, котрий знайшов вічний спокій за вікном, під соборною церквою Іоанна Богослова, поруч з трьома десятками його попередників.

— Владика Кирило лишався вірний собі до кінця, — скрушно хитнув головою козак, віддаючи Сагакію запилені гродські книги.

Прочитав — владика отримав борг од Федора Шкленського, але не повернув бланка боргового запису, сказав, що десь загубився. Насправді ж єпископ продав його пану Станіславу Кандибі, писареві володимирському, а той написав на бланку довільну суму, дві тисячі кіп грошей литовських, і подав на суд для визиску. Або скарга Якима Обуховича. Владика скористався смертю дружини Обуховича і відсутністю його самого, забрав рухоме майно скаржника і привласнив його будинок у Луцьку.

У липні 1604 року, в один із недільних днів, коли Гойських не було вдома, а угриновські селяни пішли до церкви, слуги владики вигнали на чужі хліба кілька сот голів худоби. А як селяни кинулись захищати свої поля, слуги владики заходилися їх бити і остаточно знищили посіви.

Владика вирвав бороду родичеві Іванові Терлецькому. На єпископа робить замах навіть його зять, стріляв із засади, поранив владику в ногу і убив під ним коня.

Пройшло кілька місяців після смерті владики Кирила, а Луцьк не міг заспокоїтись. В універсалі про призначення пана Євстафія Малинського нареченим луцьким єпископом король наказав передати йому церковні землі і маєтки. Пізніше на ім'я Яроша Терлецького прийшов повторний королівський лист з вимогою передати Малинському церковне майно і документи.

— Ось він, цей лист, вписаний у гродські книги. Читайте! А що від того? Повертати владиці Євстафію нічого!..

Мова йшла про Жидичинський монастир. Незадовго до смерті владики Кирила його брат Ярош, змовившись з луцьким старостою Семашком, вкотре напали на монастир. Рознесли помешкання, церкву, понищили двері, вікна, печі, лави, столи. З комор, пивниць, стаєнь, токів добро забрали, церкву постріляли. Монастирську братію голодом морили, архімандрита Балабана поранили...