Смутна доба - Страница 64

— Псякрев, хтось крутить нам голови!

Логвин зі своєю вдовою виїхав з Чигирина того ж дня, під вечір, щоб поменше їх бачило людей. Настрій однорукого був препаскудний, а пані Логвиненкова, особливо після візиту до Яна Даниловича, сиділа в кареті, як чорна хмара. Навіть з чоловіком не розмовляла.

— Що пан староста такого сказав, Софіє? Ну похвалив твою дочку — може захистити себе! Що з того?! Пан Ян Данилович занадто багато на себе бере!..

За їхньою каретою рухався цілий обоз, везли усе, що мали дарувати молодим. Як з таким поїздом повертатися до Черкас? Єзус-Маріє!

У місто заїхали глупої ночі, як злодії. І лише тут, у власній оселі пані Логвиненкова дала волю своєму гніву. Однорукий такою її ніколи не бачив.

— Усі нещастя від тебе — бездушного, осоружного, жорстокого. Це ти знайшов того старого паралітика і хочеш покривдити мою донечку. Від нього могилою на верству несе! Це через тебе покинула вона рідний двір і втекла світ заочі, проклинаючи мене. Це ти осиротив мене, лишив без рідної дитини, кровинки моєї! Своїх по світу порозкидав і мою вигнав, як собаку на холод!..

У ніяких очах Логвина бурхала одна злість, він проклинав нерідну дочку, дружину й увесь світ.

— Умовкни, потворо! — нарешті гаркнув, аж на кухні почули.

— Потвора? Це я потвора?!

Логвин хапливо одягнувся, скочив на коня і подався в ніч.

Однорукий спинився на околиці Канева, в маєтку під чарами золотої покоївки Магди, котра гріла його старечу постіль. Пані Логвиненкова хотіла поламати ті зв'язки, та побоялась повного розриву, так і жив він на Ситниках до самої весни.

Але стосунків з каштеляном не поривав.

Почаїв

Кременецькі ліси, що покривали невисокі гори Подільської височини, поступово відходили вліво. Листяні і хвойні дерева не лишали вільного місця на цьому нерівному плато, від того дива важко було відірвати очі. Натомість приходила хвиляста рівнина, яку можна побачити на Київщині або Черкащині. Орної землі у цих краях небагато, зате гурти худоби повсюдно заповнювали низинні луки.

Від загубленого у глибоченній зеленій ущелині Кременця їхали зо дві години, а такий разючий контраст, наче виїхали на степову Україну.

Князь Острозький дрімав у відкритій ресорній колясці, а Тарануха, що скакав на коні поруч екіпажу, час від часу перекидався словами з балакучим візником, уродженцем тутешніх місць.

— Теж її село, Гойської, котре під лісом. Багата і добра пані, монастир Почаївський завдяки неї живе. Тут всюди їхні землі, Гойських.

Де він, Тарануха, чув це прізвище? Почекай, це у Гойських жив свого часу самозванець, убитий в Москві, коли він покинув Дерманський монастир. А вже опісля виринув на землях Адама Вишневецького і оголосив себе царевичем.

Тим часом кучер почав точити баляси про дива монастиря.

— Коли вона, божа мати, опустилася на землю, то стала однією ногою ген за тим селом, що під лісом, а другою — на Почаївській горі, до якої їдемо.

— Ого, яка вона! — подивувався Тимко і наказав притишити ходу коней: спереду з'явився якийсь загін.

Порівнялися, передні вершники насторожено оглядали один одного, не знаючи, як себе поводити. Княжа карета зупинилась, хоч Острозький усе ще дрімав, або вдавав, що таке робить.

Розрядив атмосферу пан у просторому оксамитовому одязі та капелюсі з широкими полями, то його супроводжували вершники. Впізнавши князя, він легко скочив на траву, картинно зняв капелюх і завмер у шанобливому поклоні.

— Раді вітати князя Василя-Костянтина на наших землях. Вважаємо за честь прийняти його світлість вдома!..

Виявляється був то один із Гойських.

Князь милостиво нахилив голову, хоч нічого не відповів.

Вони проїхали, а Гойський усе ще стояв зі схиленою головою, урочистий і шанобливий. Це, мабуть, той, хто служив у князя управителем.

— Ми таки звернемо до них, маю поговорити з панею Гойською, — підкликав козака Острозький. — Поїдемо одразу після Почаєва.

Тарануха поскакав назад, до пана в оксамитах, який усе ще стояв на землі.

— Князь заїде до вас. Говоритиме з панею Гойською.

Наздогнав своїх на пологому горбі, звідси проглядалася внизу Почаївська гора. Така собі непримітна, не вища інших, до нижнього краю її підступав ліс.

У кам'яних печерах гори здавна жили монахи. Кажуть, пригнала їх сюди, як і на Манявський скит, татаро-монгольська навала. Прибилося тоді декілька ченців з Києва, з монастиря, що на річці Почайні. Останню чверть віку опікувала ченців пані Гойська. Її зусиллями побудована кам'яна церква біля підніжжя гори, вона передала ченцям подаровану їй колись костянтинопольським патріархом рукотворну ікону Божої матері, до неї, цілющої, сходиться сьогодні увесь край. Три літа тому князь Острозький привіз з Лубенської пустині до Почаєва першого ігумена Іова, заснувавши таким чином ще один монастир та взявши над ним опіку.

Приїжджі розбили табір неподалік церкви на луках. Коней пустили попастись; хто готував обід, хто спав, знайшовши тінь під деревами, декілька козаків подалися до пастухів, а князь з Таранухою пішли на зустріч з ігуменом. Приваблений чарами цієї красивої місцини, Тимко дуже не хотів заходити під церковні склепіння, а ще як побачив у яких кам'яних вивертах печери, куди ледве голову просунеш, блаженний Іов проводить більшу частину свого життя. Уявив, як їм тут, наодинці з необжитою природою, восени і взимку, і козакові стало не по собі.