Смутна доба - Страница 53

В урочищі Чуті, поруч сіножатей покійного реєстрового козака Тишка Волевича, розкинулись землі чигиринського каштеляна. Шість років тому перед смертю Волевича його добре потіснив чигиринський староста, а урізані землі віддав каштелянові. Гирик діяльно взявся за їх освоєння, побудував маєток-замочок під лісом, одірвано від селища, що губилося в розлогій чутинській долині, порізаній латками орних полів.

Однокінний візок Розтопчі весело котив за бігунцями Антіна Волевича, управителя пана Гирика, котрий повертався з Чигирина. Зустрічалися вони не вперше, від економа дізнався Карпо подробиці про полонянку. Справді, то була Доля. Своєї неприязні до каштеляна Волевич не приховував, називав його учорашньою голопузою шляхтою, гоноровою і зажерливою.

— Ото його замочок, на взгір'ї. Таке старе і трухляве, а вибрав молоду. Яка вона у нього? Кажуть, четверта...

Волевич невеличкий, метушливий, а на обличчі щось лисяче. Ще й садно під оком.

— Дрібна шляхта наскочила на покордоння, як саранча, і відбирають наші вольності. Згадую, як нелегко давалося батечку кожна десятина, а він за п'ять літ паном став...

Протестамент Тишка Волевича, батька економа, в Чигирині знали. Дійшов він до наших днів.

— Батечко заповів найбільше жінці своїй Мари, себто моїй матінці, та наймолодшому Іванцю — двір у Чигирині, пасіку на Чуті, поле орне та сіножаті. Нам двом, у заповіті, мені та Андрію, одписав ґрунт, куплений ще дідом моїм Ісковим, та хутір на Березовці, пополам з Андрієм, вісім волевачівських байрачків з полем понад Цибульником, рогате бидло і вівці пополам. Нікого не обійшов, навіть невісток. На тому Андрій сидить, мені довелось до скурвого сина Гирика в економи йти, най його шлях трафить. Насолити йому хочу, ой як хочу...

Економ зажадав насамперед полагодити бігунці. Знову ж його хури і всю снасть, криницю, що біля дому під засочком.

Два дні Карпо до володінь каштеляна і не заглядав. Бачив, що економ тягне умисно. Ще й натякнув, що Карпові слід змазати ходи.

— Пане Волевичу, клянусь добрим іменем, в обиді не будете!

— Пройшло, коли вірив обіцянкам.

— Візьміть моє у пана Гирика. І за роботу в замочку!

Третього дня пішли нарешті до замочка. Стіни його з чорноліського дубового кругляка, троє невеликих вежок на фортечних стінах. Біля вхідних воріт просторий дім каштеляна, стайні, різні служби та кліті для збіжжя, до вежок ліпились якісь прибудови. Вози та гарби під навісом у тилах двору.

Волевич дав Карпові загад, а про полонянку знову жодного слова. Карпо уже б надавав йому запотиличників — така паскудна людина! Сам говорив, що хоче насолити каштеляну, сам розповів про Долю, а тепер забув, що Карпові треба.

«Не підганяй подій!» — заспокоював себе.

Зняв передні колеса крайньої мажари і заходився їх лагодити. Знаходив потребу ходити в такий спосіб — вивчав подвір'я. Швидше всього Доля у прибудові вежки, що за навісом.

Сутулувата постать Карпа довго маячила напроти заґратованого віконця прибудови. Кілька разів бачив там чиюсь постать. Якщо то Доля, то вона його вже впізнала.

То справді була вона. Під вечір дівчину випустили з прибудови в тили дворища. За нею невідступно ходила молоденька служка, в полі зору Карпо помітив двох чоловіків.

Дівчина умисно звернула, щоб пройти мимо Розтопчі. Він опустив голову, щоб не видати себе. З-за навісу виринув економ, гукнув для чогось служку. Того було досить, щоб Карпо не підіймаючи голови, кинув у її бік:

— Не подавай виду, що мене знаєш!

Доля запитливо блиснула у його бік темними очима, і він зрозумів:

— Левко повернувся, тебе шукає. Тепер уже недовго...

І заходився діловито набивати обіддя.

Одразу за замочком несходимі холодноярські ліси, десь поруч Онуфріївський монастир. Тут ціле військо можна сховати, а не якусь там дівчину! Тільки б вивести за ворота!

Гроші усе зроблять — Антін Волевич згодився передати в Чубівку, щоб прибув Левко.

Дні настали тривожні і, як видалось Карпу, довгі.

Зустріч з Болотниковим

Зустрілись вони на околиці Самбора коло мисливського будиночка Стефана Баторія. Колись гуляла тут Марина Мнішек, де вона тепер і чи є? Як і її батько, сандомирський воєвода, про якого теж ні слуху ні духу.

Івашко Болотников — міцний чолов'яга у ще пристойному кафтані і простих чоботях зверх штанів. Обличчя мужнє, рухи рвучкі, енергійні.

— Це ти, козаче, хотів мене бачити?

Присіли на галузистий корч, звідси на десяток верст проглядався Дністер, що губився в лісових далях.

З обличчя Болотникова щезала байдужість.

— Не може бути! Ти не вигадуєш? Хоч звідки знати тобі мої шляхи-дороги.

Порозумілись відразу, як висповідались. Біографії їхні виявились дивовижно подібними, різнились хіба в часові та окремих деталях. Татарський, а потім турецький полони і довгождана воля, яку Болотников теж знайшов у Венеції, куди німці пригнали звільнену турецьку галеру.

— Вважай, спільними долями ми побратались. Тільки й різниця, що потрапив я до їхніх рук на Дикому полі, куди втік від Телятевського, а тебе схопили вдома. Я зрілою людиною, а ти хлопчаком. Навіть довгий шлях додому чимсь подібний, коли дочув про доброго царя на Московщині. Якщо пішли за Дмитрієм донці, піду і я!