Смутна доба - Страница 54

Тарануха аж кулаком по коліні стукнув.

— Самозванець він, а не Дмитрій. Перший був самозванцем і цей теж. На власні очі бачив першого, ось тут, на самборських вулицях — цей зовсім інакший. Інша людина, розумієш? Уже тому він не цар!

— Люди дарма не говоритимуть, не кажи!

Болотников добре знав військову справу, був за старшого надвірних козаків Телятевського, а князь своїх людей учив. Роки його ще більше загартували, виробили твердий характер. Це Тарануха помітив одразу.

— Цар обіцяв мені свободу дій і зброю. Я підійму холопів. Я знаю українну Московщину, бо сам звідти. Усі за мною підуть проти бояр!

— Він не той, за кого себе видає!..

Болотников уважно дивився на Тарануху, по суті, незнайому людину, довго зважував, як відповісти.

— Не той, хто цар, але той, хто кличе проти бояр, — кинув скупо. — І той, у кого люди повірили.

— Ой коли б так...

Мовчали, доки не розійшлись. Лишились прихильними один до одного, хоч думок своїх не змінили.

Через кілька днів Болотников із сотнею козаків поскакали на Путивль. Між них Тарануха мав свою людину.

Інок Іоанн

Вишенський не знаходив собі місця, шукав відповідь на свої внутрішні питання, щось невпинно мучило його бентежну душу.

Дмитро читав його останнє послання до стариці Домнікії, увесь архів інока він носив за своїми плечима. Вразила в посланні одна думка, вона, очевидно, стосувалась того «щось», котре мучило монаха зі Святої гори. Писав він стариці Домнікії — «народу я не знаю, в бесіді з ним не спілкувався і на очі не здибувався». Може, тепер вирішив познайомитись?

— Чому ви, отче, ходили саме в Уневський монастир?

— Та церква найчесніша по всій Малій Росії у дотриманні непорочності старожитньої віри!

— Он як!..

Того не знав і Дмитро.

Вони оселилися в горах, приголомшуюче красивих, на околиці Краснополя. До третьої втоми блукали по селах, вивчали злиденне гуцульське життя, разом з людьми молилися богу.

Отець Іоанн любив слухати людські історії, особливо духовні. Відвідували сільські поминки, їх щедро годувала всюди, куди вони приходили. На дорогу давали бринзу і хліб, а вода в Карпатах знайдеться.

Жителі гір були добрими, як усі бідні.

— Такий він усюди, простолюд, надивився на них — од греків до злидарів-волохів. А чим мирянин багатший, тим скупіший...

Повертаючись із сіл, монах ставав коло мисника, мов до аналою. Почав писати «Зачапку». Про занадто мудрих латинників та їхню зневагу до дурних русинів і їхньої примітивної віри. Такі судження зустрічали вони на кожному кроці.

— Латинник не визнав нас, русинів, лише вони — світочі розуму і науки. Для них, велемовних і самохвальних, і Русь відстала...

Різко осуджував отець Іоанн поганські латинські науки, а вони проникли до братських шкіл та проповідників-казнадіїв. Смердять, ніби гнилі пси!

— Не ходи, отроче, до латинської хитрослівної брехні, бо загубиш віру!

Пояснив небожеві Княгиницького, чому знову виступив проти перевиданої книги «Скарги».

— Князю Острозькому небагато топтати рясту. Хто його замінить, хто по ньому захищатиме нашу православну віру? Всі мають надію — буде ним князь Михайло Вишневецький. Йому адресую «Зачапку».

І додав, як підсумок:

— Пишу простим словом, котрим миряни мовлять, а не мудрістю латинською, котра зваблює вас! Антихристів дух у вас сидить! Юна віра, шалена і непостійна, відкинулась од матері своєї, старої віри! Жити і померти у старожитній вірі маємо! Тікайте від суєти!..

Дмитро дивувався великій обізнаності отця Іоанна. Монах вільно цитував пророків, апостолів, святих великомучеників — Петра і Павла, Матвія, Луки — знав глибоко панство, аріанську єресь.

Хвалився афонськими книгосховищами, тут не знайти жодного подібного, ще в часи монгольської навали перенесли туди з Русі головні дорогоцінності — древні книги та рукописи, дорогі ікони.

Зрідка приходив з Маняви Княгиницький. Туди пішли схимники. Воздвиженський монастир на Марковій пустині ріс, як гриб у дощове літо, отець Іов захопився відбудовою скиту.

Княгиницький згадував, як п'ять років тому ходив він до Москви з проханням Затопедського монастиря на Афоні за милостинею і як щедро обдарував його московський цар. Хотів іти до Москви і від Манявського братства, та хіба підеш сьогодні з-за тих богом проклятих самозванців!

— Кінчиться смута, і подамося до московської столиці, брате!

Отець Іоанн сумував без Княгиницького; на Афоні вони провели спільно дванадцять років. Звідтоді стало потребою бути разом, а тепер особливо — на отчій землі у Вишенського нікого не лишилось, отець Іов був йому найближчою людиною.

— Канони позбавляють нас мирського приятелювання, та потрібен став мені брат Іов. І тебе, отроче, його синовця, полюбив...

Дмитро поцілував його руку.

Синовець учив грамоти кількох краснопольських дітей, те забирало час. Люди взяли їх обох на утримання, від хати до хати, як пастухів. Правда, отець Іоанн часто зникав — обійшов Галицьке підгір'я, Покутську Русь. А коли повертався, писав далі свою «Зачапку».

Монах все частіше згадував Святу гору. Якось заявив, що хоче бути похованим у братській костниці Пантелеймонівського монастиря.