Смутна доба - Страница 52

— Жити для бога і тільки для нього — вище благо на землі! Поза суєтами мирськими, у солодкій хвалі господній! Чи є для того ліпше місце, ніж Свята гора?!

За входом до печери стояла повна темрява. Отець Іоанн розтрусив сніп, котрий ще беріг запах полонини. Довго не міг заснути, мерзлякувато кутаючись у відволожений сіряк. Згадав звичай — кожен паломник несе з дому на Святу гору жменю землі. Виходить, і там його рідна земля.

На Подолі

Лешка пила далі гірку чашу самотності. Зникла Доля, давно нічого не чула про Левка, подався у далекі краї Тимко.

Як упала на крижі, на поденки до Гулевичівни ходити перестала. Та без діла сидіти не могла, бо змалку привчилася до праці. Килимарством у її роду займалися від бабусі, яку вона ледве пам'ятала. Дитяча пам'ять зберегла і захоплення луцьких міщан барвами їхніх килимів та ряден.

На Житньому ринку, у самому його кутку, куди зрідка приходила Лешка зі своїми виробами, при її появі стали збиратися люди. За місяць виробляла вона три, зрідка чотири килими. Люди їй замовляли наперед.

Те не подобалось іншим килимарницям, чула навіть погрози від цеховиків. Та мала вона з чогось жити!

Почалось з учора на базарі. Спершу з'явився старшина цеховиків, похмурий непривітний чолов'яга з двома підборіддями, у кашкеті з довгим козирком, став гримати, що вона партачка, наче можливо бідній жінці потрапити до цеху.

— Щоб ноги твоєї на ринку не бачив, відьма!

— Господь з тобою, пане! Я теж маю жити!..

У полудень збіглося їх повне подвір'я — галасливі, злі, нестримні. Привів той, котрий гримав на базарі, старший. Прямо з цехової сходки.

— Зловмисниця! Наше забираєш!

— Яка я зловмисниця, людоньки?!

Був би чоловік, або хоч Левко, вони б знайшли на них управу.

А що Лешці робити проти трьох десятків?! І куток наче вимер, усі сусіди позникали.

Двоє урвалися до боковки, заходилися трощити верстат. Лешка теж у сіни, а за нею — півдесятка.

— Людоньки, рятуйте!..

Погромники не зважили на крики, початий килим зірвали з верстата і пошматували. У чистій хаті на стіні висіли дві рушниці, та не набиті, а вона ніколи того не робила. Та й чи дали б їй скористатися зброєю; що вона могла вдіяти проти гурту?!

Надворі теж чинився розбій: доламали викинутий верстат, палили знайдену в повітці основу, усотали двір ниттям, як павутиною, витягли і розлили на подвір'я фарбу, привезену аж із Волині.

— Що ж ви робите, іроди, — осатаніла Лешка, — кари господньої на вас нема?..

Наскакувала на них, як шуліка. Та цеховики не заспокоїлись, доки все, що стосувалось ткацтва, не знищили. Два готових килими забрали.

— Дякуй богові, що легко обійшлося. Помітимо ще раз на ринку — і садибу спалимо!

Подвір'я закидали уламки верстата, тільки передні коники уціліли під тином та воротило не вистачило сил перебити.

Лешка тихо підвивала, збираючи уламки докупи. Вони б, може, спалили двір, та знали, що діло мають з надвірним козаком Острозького, чоловіком впливовим. Тому межі цехового закону переступити не відважились.

З-за тину виглядала малеча і кілька дорослих.

— Де були, коли розбій чинився?! А ще мужики!..

Цехові погроми — явище звичне, цеховики жорстоко розправлялися з партачами, хто б вони не були. Навіть Гулевичівна мала клопіт, збуваючи городину та фрукти. Дві судові тяжби з нею тягнулися довго, і вона їх виграла.

Люди поволі розійшлась, Лешка лишилась сама. Побивалася жінка, а захистити було нікому.

— Зачислю тебе, голубонько, до своїх надомниць, — сказала Гулевичівна, довідавшись про її горе. — А ти собі тчи на здоров'ячко, як і ткала...

— Спасибі вам, пані! — поклонилася сусідці Лешка. Гулевичівна допомогла придбати верстат і все потрібне.

Час від часу заходив тепер до Лешки перекупник килимів, бо на базарі показуватись вона не зважувалась. Хоч і дешевше, та на прожиток вистачало.

Карпо на Чуті

Карпо Розтопча підрядився у замок лагодити вози, колісні ходи для перевезення лісу, коловороти на замкових криницях та всілякі рухомі дерев'яні конструкції на фортечних стінах. Відповідав за те каштелян, він одразу оцінив вправність приїжджого майстра.

Тижня три Карпо не розгинав спину, доки розв'язав собі руки. Якось так вийшло, що каштелян перекинув його до свого двору, що на виїзді до Стецівки. Харчувався Карпо на кухні зі слугами, попоїсти він любив, людиною був простою і безвідмовною, тому швидко став своїм поміж каштелянових людей.

— Який чоловік за столом, такий і в ділі!

— Трудяща людина, наша!

Поблизу Чигирина в урочищі Чута каштелян мав ґрунти і худобу, велику пасіку. Якось за обіднім столом до Карпа дійшов поголос, що в маєтку каштеляна на Чуті другий місяць живе якась полонянка.

— Пан мав роботу і в маєтності? — запитав.

— Ще й питає, холера ясна, — майже образився Гирик. — З'явиться економ і ви поїдете до мого маєтку!