Смутна доба - Страница 32

Дмитрій тим часом у Соборній Орловській церкві приймав присягу та зносився з іноземними державами.

Князів Дмитрій прийняв милостиво, хоч поїхав до столиці не одразу. Не слід забувати, що до своєї появи в Москві самозванець послав туди князів Голиціна та Мосальського, щоб вони ліквідували його ворогів. Тут самозванець показав, хто він насправді. Граючи перед натовпом роль милостивого царя, в порадах князям виявив він свою справжню суть.

Патріарха Іова безчестили прямо під час церковної служби, Іов повівся мужньо, на очах парафіян зняв дорогу панагію і сказав:

— На православну віру находить віра єретича!

З нього здерли шовкову рясу, переодягли в чорні недоноски, посадили в старенький візок і як простого монаха вивезли у Старицький монастир.

Знищили також царську родину. Царицю задавили ужею, смерть Федора була такою жорстокою, що не піддається опису. Красуню Ксенію, сестру цариці, під час знущань над Федором вона знепритомніла, лишили для втіх новому цареві.

На візках, закованих у кайдани, в одних сорочках вивезли у понизовські та сибірські міста сімдесят чотири сімейства родичів та прихильників Годунових. Найбільш небезпечного Семена Годунова помістили у Переяславську підземну в'язницю, де провів він більше шести років. Помер мученик від голоду. Коли він просив їсти, йому кидали каміння.

Прах покійного Годунова викинули з Архангельського собору і помістили в убогому монастирі за Неглинною.

Щоб уникнути заворушень, пустили чутки, що Годунови, мати і син, отруїлися.

На житомирському в'їзді

Двоє подорожніх у вовняних шапках і довгих темних киреях на годованих конях під'їздили до Києва, за сосновим ліском уже починався спад у Хрещану балку.

— Повертай, Грицю, до обозу і веди його на дальні печери, а я уже сам доберусь.

Молодий не погоджувався, та вусань, видно, не любив переінакшувати свої рішення. Їхати з обозом на очах киян вважав недоцільним, без охоронця за стінами міста теж міг обійтись.

— Одразу доповіси, як розвантажитесь. З богом!..

Під киреями подорожніх вгадувались шаблі й пістолі.

Молодий, котрий Гриць, повернув коня на житомирську дорогу. Від обозу вони одірвались перед самим містом, коли за сосняком піщаного бугра проглянулись західні ворота Копиревого кінця.

— Повторюю, обоз веди не через ворота, а в об'їзд міста. Коло фортеці на Кловському ручаї повернете через ліс на Красний двір. А звідти перенесіть вантаж до нашої печери...

— Зрозумів, батьку!

Грицько поскакав зворотною дорогою, вона до самого Житомира губилася в буйних хвойних лісах. Неспокій Сагайдачного був йому зрозумілим — роки московської смути породили і на сусідніх українських землях великий неспокій, на кожному кроці людей піджидали напасті, всі тільки й говорили про вбивства, грабежі, мародерство, жінки вдень боялися вийти на власне подвір'я.

У приватних селах та містечках, господарі яких мали круту вдачу, до грабіжників та вбивць застосовували крайні заходи, самосуд, як до конокрадів, — там існувало більше порядку. А в королівські міста смута принесла повну розперезаність нравів.

Обоз добре охоронявся, та саме тут, на в'їзді до міста, під носом у варти, відбувалося найбільше злочинів і насильств. До того уже й звикли навіть козаки, котрі охороняли міські ворота, могли не прийти на виручку навіть при подіях, що чинилися по той бік воріт.

Не оглядаючись на джуру, що віддалявся, Сагайдачний теж рушив в об'їзд піщаного бугра, за яким ховалися західні ворота міста. Полковник, людина веселої вдачі, був чимось заклопотаний, може, власними справами, може, думав про обоз.

— Мамочко! На поміч!..

Розпачливі дитячі крики учув десь з-за бугра. Вершник дістав коня нагайкою, що висіла на його правиці.

Більше усього кричала дівчинка.

Кінь перемахнув через дерев'яний місток на ручаї, що впадав до Либеді, звідси до західних воріт рукою подати. Під сосняком троє дебелих волоцюг, їх тепер бродило по всіх дорогах, докинули наповнений різним дріб'язком селянський віз, мабуть, теж крадений, і напали на старого кобзаря на обочині шляху. Кобзу вони уже закинули на воза, туди полетіла й латана торбина, злякавши двох конячин, що повісили голови в передку драбинчака.

Нападники побачили, що поводирем у кобзаря дівчина, і вирішили учинити над дитиною наругу. Дівча вирвалося з рук першого волоцюги і гайнуло через придорожній рів до сосняка, зчинивши гучний вереск, сліпий кобзар безпорадно рвався у різні боки, тицькаючи у пустий простір сукуватою палицею, як шпагою.

Не покидаючи коня, Сагайдачний перемахнув через придорожній рів і заходився шмагати нападників нагаєм.

— Розбишаки вошиві! Утрьох на немічного старця і малолітню дитину!..

Господи, що у тих прошаків можна взяти, як це низько треба опуститися! І коли вже поводирями перестануть ходити дівчатка? Чому кобзарі тому потурають, хай вони й сирітки, без батька-матері?!

Смикаючи повіддя сюди і туди, Сагайдачний полосував нагаєм по спинах і головах нападників. Насильники покинули свою жертву.

Дівча шугнуло до сліпого. Ухопило його тремтячу протягнену руку і з жахом бігало очима за розбишаками, які, не чинячи ніякого опору, пробували втекти від розлютованого вершника.

Від воріт помітили колотнечу, до звороту дороги скакав гурт реєстровців. Подорожній допомоги не потребував, так і не витягнувши шаблі, він усе ще працював нагаєм, не стримуючи обурення.