Смутна доба - Страница 33

— На старця і малолітню дитину!

Волоцюги валялися на землі, прикривали руками обличчя, щоб захиститись від нагая. А вершник наче осатанів, правив коня прямо на лежачих.

— Черва у людській подобі! Слизота!

Винищувати потрібно таких, щоб не порочили людського роду. Смута, що розтеклася по обидва боки Дніпра, викинула на поверхню всю цю нечисть і не було від неї ніякого порятунку.

Реєстровці, що прискакали, поскручували волоцюгам руки. А як упізнали подорожнього, підскочили, наче їх правець вигнув.

— Пане полковнику?! Чому ви один!?

Той не знайшов за потрібне відповідати.

— Цих трьох до буцегарні, а потім стратити на Козиній площі. Чуєте, запороти до смерті, зібравши увесь Київ. Такий мій наказ! А кобзаря та його поводирку, — показав на старшого, — оприділити від мого імені до приюту, що при Богоявленському монастирі нa Подолі. Майно, котре на возові, кобзареве. Разом з кіньми.

І поскакав униз до Хрещатика, бо час не ждав.

Новий цар

Стояла чудова літня пора. Урочистий поїзд, що рухався з Тули, мав зупинитись поблизу Коломенського — царське шатро розбивали посеред луків на вилучині Москви-ріки. Про те, що царевич робитиме тут зупинку, оголосили всім, навіть посли виїхали з Москви назустріч Дмитрію. Гаврило Пушкін перекинув козаків на допомогу царським слугам, котрі приїхали сюди готувати великий бенкет; Левко Розтопча, він облазив в Холодному яру найвищі дерева, допомагав затягнутим у тісні лівреї немолодим слугам розбивати царський намет — величезну шовкову споруду на десятки кімнат з бенкетним залом на двісті персон.

— Такого шатра я ще не бачив! — дивувався Покрова.

— Цар-сь-кий! — розтягнув сивоусий лакей в одязі з позументами. — Шатра тепер у вельмож модні!

Прибула царська кухня з величезними запасами живності та вин, навезли гори дорогого посуду. В тилах царського намету кухарі заходились готувати страви, наповнили усю низину духмяними пахощами. Як завжди існувало у слов'ян, слугам кількох годин не вистачало, козаків із посольства так запрягли, що вони навіть прогледіли появу царевича.

Царський поїзд рухався повільно, до присланої з Москви прямо таки золотої царської карети стікалися людські товпища, Дмитрій зупинявся коло них, сходив на землю, щоб поговорити з людьми, бідні вони чи багаті, не скупився на обіцянки. Хотів дати людям віру, що при ньому їм житиметься краще. Вірили в це він і ті, хто його слухав.

Козакам дозволили покинути кухню, та до намету пробитися було уже неможливо. На вилучину Москви-ріки зібралася половина столиці, вперто лізли наперед селяни з ближніх і дальніх сіл. Всі прийшли уклонитись новому цареві, несли йому, як велів звичай, подарунки, кожен зі своїх статків: багаті — соболі та горностаї, бідні — хліб-сіль.

Так тоді було заведено — зустрічати шановних гостей за містом.

Знать всідалася за столи у шатрі, а царевич знову подався до черні, що заповнила усю вилучину ріки.

— Не царем, а батьком вашим хочу бути! Любитиму вас, як дітей своїх, чада мої!..

Розповідав про свої митарства, і людям те подобалось.

Басманов, він одразу став правою рукою царевича, майже силоміць потягнув його до шатра.

Царевич для годиться упирався до самого бенкетного залу, лише там скорився.

— Тебе я слухаю і все тобі дозволяю, — сказав Басманову умисно голосно, щоб почули всі.

Тим нагадав гостям, що Басманов, посланий під Кроми з новгородським митрополитом для присяги ратних людей царю Федору, оголосив годуновському війську, що істинним царем є Дмитрій.

— Цього тобі я ніколи не забуду! Ти будеш у мене завжди першим воєводою!..

Бенкет розтягнувся до вечора, знатні люди московської держави один за одним виявляли свою готовність вірою і правдою служити новому цареві.

Наступного ранку, а точніше 20 червня, йому привели кращого царського скакуна, убраного дорогою збруєю.

Царський почет аж пломенів.

В'їзд до міста йшов по серпуховській дорозі. Першими зарічани побачили кінні польські роти, їх лати і зброя випромінювали ранкове сонце, трубачі і барабанщики, котрі супроводжували військо, грали без передишки.

Потім піші стрільці пишалися, що саме їм випало охороняти царську карету, запряжену шестіркою показних коней. Зіваки, що збилися на обочині дороги, бурхливо вітали барвисту кавалькаду верхових дворян та дітей боярських у святкових кафтанах.

І знову тепер уже московські військові музики.

Далі шлях заповнили служилі люди з царськими корунами, духовенство у золотих ризах з багатими іконами. Урочисто виступав наречений патріарх, призначений Дмитрієм.

Натовп нарешті побачив самого царевича, оточеного боярами та окольничими. На ньому дороге одіяння, сучасники пишуть, один його комір, оздоблений перлами, коштував п'ятнадцять тисяч злотих.

Козаки, поляки, татари, щасливий московський люд завершували процесію. Упродовж вулиць, на дахах і деревах гніздилися, як птахи, посадський люд, радісними криками вітали дивом уцілілого царя:

— Батечко-годувальник наш! Бог повернув тебе нам!

А царевич вигукував біля кожного гурту на обидва боки вулиці:

— Живи у доброму здоров'ї, народе мій! Моліться за мене, чада мої вірні!

Переїхали по Москві-ріці через міст, покладений на дошках, поминули ворота в кінці мосту, які називались водяними. Царевич зупинив коня біля церкви Василя Блаженного, зняв шапку, перехрестився і залився сльозами: