Смутна доба - Страница 12

— Батько вдома? — привітався до козака, котрий забрав його коня.

— Де ж йому бути?!

Тарануха зрадів годованцеві, хоч бачилися вони два дні тому. Новина, яку привіз Левко, схвилювала його:

— Їдуть у Краків, кажеш?! Король викликав усіх трьох — Мнішека, Вишневецького і царевича?! Це дійсно новина, хоч князь Василь-Костянтин давно знав, що так поверне.

Левко повідав, що на лист царевича до Рангоні відповіді нема, тому царевич написав йому вдруге. А може, виклик до короля і є відповіддю?!

— Царевич тепер щодня ходить у супроводі ксьондза Помаського, королівського духівника у Самборі. Той виявляє перед царевичем свою ученість та розхвалює його за кожне добре слово про католиків!..

Тарануха гукнув когось із козаків і наказав готуватись до поїздки в Київ.

— Поїдеш з Дахном. Через годину маєте бути в дорозі!

Левко дивився на Тарануху благально. Той зрозумів козака і заперечно крутнув головою:

— І не проси. Ти маєш врости у їхнє середовище, стати у них своїм, іти всюди, куди й вони, — усміхнувшись, додав: — Хай звикає твоя дівчина чекати. Лешка мене дожидає все життя...

Вийшли за розлоге обійстя Конашевичів, повернули у видолинок, де випасалися козацькі коні. Звідси теж видно Самбір, а вдалині і коронні землі.

Тарануха скаржився годованцю:

— Що діяти — не знаю. Власне, нічого ми не діємо, лише спостерігаємо. Князь Василь-Костянтин постарів, не хоче псувати взаємин з королем. Вчинки його сьогодні якісь половинчасті — він і проти самозванця і на короля оглядається. Він навіть не відповів патріархові до Москви.

Тарануха збив чоботом будяк.

— І пан Сагайдачний його вдачі. Теж якийсь половинчастий...

Таранусі роль пасивного спостерігача не підходила, він хотів діяти.

— Колись із твоїм прийомним батьком ходили ми аж до Вісли. Там перехопив він управителя Терлецького з чистими бланкетами, які відступники не взяли до Риму. То було цікаве життя!..

Якийсь час він мовчав, а тоді міркував далі:

— Терлецький догниває у Луцьку, кажуть, погана хвороба, котру підхопив владика у Римі, уже забрала в нього носа. А Потій, сам знаєш, уже четвертий рік числиться київським уніатським митрополитом, хоч до Києва їздить рідко, туди йому дороги закриті. Осів у Вільно і чинить сваволю, там православне духовенство і парафіяни живуть, як на сковорідці. Був одержимим, таким і лишився. А йому сприяють різні кунцевичі та грековичі!..

Заходився розпитувати про вдачу та особисті якості Мнішека, про його авторитету Короні та сімейний стан.

— Крім дочок, у Мнішека є два сина — Ян і Станіслав. Марина — молодша за них. Гердвіга, перша дружина воєводи, принесла йому велике придане. Од Софії, княжни Головінської, у пана Мнішека три дочки і чотири сини, але вони ще малолітні. Дочка Урсула, котра за Вишневецьким, кажуть, дуже багата. А панна Марина ревно взялася за царевича Дмитрія. Той закохався, і панна крутить ним, як хоче...

— Звідки знаєш такі подробиці?

— Про те увесь воєводський двір говорить. Кажуть, уже на весілля йдеться, але царевич має спершу трон здобути. Ще вона не хоче виходити за православного. Та царевич ладен і віру поміняти.

Левкові уже вдалося двічі побувати на бенкетах та на полюванні в Карпатах. Воєвода любить хвалитися своїми собаками. Дрібної шляхти зібралося в Самборі кілька тисяч.

— Розкажи про воєводу усе, що знаєш, які у нього вразливі місця. Що розповіли тобі його слуги? Надто цікавиться тим князь Острозький.

Про Юрія Мнішека Левко зібрав чимало. Слава у воєводи виявилась поганенькою. Набравшись на бенкетах, про те чесала язики навіть дрібна шляхта.

Батько Мнішека, чех за походженням, прийшов до Польщі з Моравії. Після вигідного одруження одержав звання коронного підкоморія. Сини його Микола та Юрій теж служили при дворі Сигизмунда Августа. Після смерті королеви Барбари Сигизмунд впав у розпуту. Мнішеки поставляли йому жінок для королівської постелі, а також бабок-шептух, які сприяли появі у короля чоловічої сили. Вони також називали жінок, які могли збудити інтерес у короля, і Мнішекам треба було їх доставляти в королівський палац.

Про те поміж слуг ходили найдивовижніші розповіді. Якось Мнішеку, щоб роздобути жінку, названу ворожкою, треба було переодягатися в жіночий одяг і пробиратись в костел бернардинок.

Завдяки тій службі Мнішеки стали при дворі всемогутніми. Юрій Мнішек одержав чин коронного кормчого, він керував двірцевою сторожею, оберігав коханок короля, яких часто доводилось поселяти у королівському палаці разом із сім'ями. Потрапити до короля тепер можна було лише через Мнішека, це приносило відвідувачам короля маєтки і посади, а Мнішеку — побочні прибутки. У його розпорядження перейшла й домашня казна короля, а коли той помер, Мнішеки все королівське багатство перевезли до себе, не було в що навіть зодягти покійника.

Придворні вельможі ненавиділи їх, вискочок, сестра короля Анна називала пана Юрія негідником.

— Ну й славу мав твій Мнішек! — дивувався Тарануха.

При Баторію з Мнішеками, власниками величезних багатств, змушені були рахуватись. Пан Юрій став каштеляном родомським. Втерся він і в довір'я Сигизмунда Вази, одержав прибуткові посади, про які уже говорилось. Знаючи вдачу нового короля, Мнішек став будувати костьоли та монастирі, підносив церкві щедрі дарунки, узяв під свою опіку єзуїтську колегію у Львові.

Потаємно, як людина практична, підтримував він і дисидентів.