Смутна доба - Страница 11

У палаці ще багато житлових кімнат для гостей меншого рангу та прислуги. На бенкети приїздило безліч дрібної шляхти, тих розміщували в офіцинах прямо на соломі.

Після прогулянки в Карпати Мнішек дав бенкет на честь царевича. Господар у дорогих оксамитах зустрічав гостей на ґанкові, сам проводив до парадних кімнат, де жив і царевич Дмитрій.

Ударив дзвін між палацом і офіциною, до бенкетного залу повалили гості. Господарі навіть у коридорі услали підлогу пахучими травами, у повітрі розносились благовонні журіння.

Маршалок впускав гостей до залу по реєстру. Поруч стояли поважні слуги — один тримав таз, другий із дрібного глека лив гостям на руки благовонну воду, ще двоє подавали вишивані рушники.

Оркестр грав урочисті мелодії.

У голові трьох рядів столів возсідали найпочесніші гості — царевич Дмитрій, Мнішеки та Вишневецькі з членами родин, їхній одяг випромінювався самоцвітами та дорогоцінностями, блиск тонув у сяйві золотих і срібних кубків, чар, великого і малого посуду.

У центрі уваги перебував, звичайно, царевич, він те відчував і знаходився в стані збудження і красномовності. Ніяковів, розгублювався саме тоді, як ловив на собі погляди панни Марини.

— Hex жиє його королівська моць! — проголосив перший тост господар, і всі його підтримали.

Підчаший та інші розпорядники бенкету керували слугами, ті метушилися коло гостей, розливаючи напої, здіймаючи один за другим вишиті настільники разом з опорожненим посудом. Гамір і викрики охмелілих гостей поступово приглушували музику. Вельможі змагались, спорожнюючи чаші, деяких слуги уже розносили по кімнатах. Особливо шуміли кінці столів, де сиділа дрібна шляхта. Не було там срібла та золота, і страви подавалися в простих блюдах, і їли вони олов'яними ложками, без ножів та виделок, до того ж переважно м'ясні страви, розраховані на простолюд. Проте гонору там не бракувало.

— Пан Владек йде з царевичем на Московію?

— Най добре платить царевич — всі підемо!

— Віват царевичу!

Підіймаючи кубки, наповнені старим венгерським, шляхта проголошувала йому здравицю.

Коли зняли четвертий настільник, на стіл заходилися ставити кондитерські вироби — цукрові міста, дерева з солодощів, шоколадні істоти.

Дивовижно оздобленим виявився головний стіл — перед царевичем виріс московський кремль із позолоченими баштами церков та спостережних веж, на золотому блюді йому піднесли трон з двоголовим орлом та мономахову шапку.

Царевичу те відверто подобалось, він заходився розповідати про підступи невдалого реформатора Годунова, про його непопулярність між бояр, а тоді й про своє становище.

— Кір і Ромул теж починали пастухами, а тоді заснували царські династії, заклали великі держави!

Слухачі ствердно кивали головами і захоплено шепотіли:

— Істинний царевич — одразу видно!

— Московський люд грубий і темний, а царевич знав навіть древню історію!

— І риторику! Яка красномовність!..

Оркестр заграв полонез, дами залишали стіл і виходили попарно з кавалерами до середини залу. Царевич жадібно спостерігав за панною Мариною, у вечірньому наряді була вона ще прекраснішою. Скільки грації та енергії!

Сказав їй про те, коли після танцю проходила мимо.

— Ваша світлість такий люб'язний! — ковзнула лукавим поглядом.

Згадалася її репліка, кинута напередодні:

— Ваша світлість православної віри?!

Він зрозумів її докір. Та ради неї ладен був змінити свою віру на іншу.

Панна Марина ще раз глянула на царевича. Ще тоді, на прогулянці в Карпатах, вона зрозуміла, що доля підкинула їй подарунок, і віддавати його нікому не збиралась.

Царевич знав, що Марина Мнішек кожного вечора прогулювалась в оточенні свого кола аж до колишнього мисливського будиночка Стефана Баторія. Там підстеріг він її і освідчився в коханні.

Панна Марина звела на нього обнадійливий погляд, але нічого не відповіла.

На батьківщині Сагайдачного

Левко стоскувався по швидкій їзді і від самих дрогобицьких воріт гнав коня галопом. Скакав, як на пожежу, доки шлях не звернув на пологе узгір'я, що підіймалось до самого обрію.

Звідси Самбір, що купчився на чільному підвищенні западини, звивистий Дністер, котрий однизу підходив до самого міста, імліючі на обрії Карпати, розлогі правобережні далі мали таку принаду, що козак зупинив коня і довго милувався широкою панорамою, яка нагадала йому лівобережжя Дніпра під Черкасами і дівчину, про яку тепер думав щодня. Доля увійшла в його життя якось несподівано, але назавжди.

Піших і кінних на дрогобицькому шляху виявилось чимало. Скакали окремі вершники і шляхетські загони, повз до міста тяжко навантажений воловий обоз, помітив навіть циганський табір під нижніми стінами міста.

Потім він звернув наліво і через якийсь час виїхав ґрунтовим путівцем у невелике село Кульчиці, складалося воно з ряду хат та невеликої дерев'яної церковиці. Маєток батьків київського полковника біля самої церкви забудований так щільно, що потрапити за дубові ворота було не легше, ніж пробратися у добре захищену фортецю. Приїжджі козаки мешкали окремо від батьків Сагайдачного та їх нечисленної двірні.

Левко приїздив сюди не вперше, тому одразу повернув до бокових воріт, що прилягали до головної споруди маєтку. Господарі звикли, що син появлявся з великою кількістю козаків, тому на офіцинах приїжджим жилось незалежно.