Смутна доба - Страница 10

Згадувала і згадувала, як кілька днів зустрічалися з Левком на ярмарку коло візка Карпа Розтопчі, той одразу назвав її дочкою.

І холодна вода ставала теплішою.

Потім, дрібно вицокуючи зубами, вибралася вона на теплий піщаний висип, прикриваючи груденята рукою, подалася за кущ красноталу, біля якого покинула одяг. Припала до нагрітого піску, вбираючи усіма клітинами молодого тіла сонячне тепло. Час від часу вона міняла місце, віддаючи сонцю спину чи груди, і на піску лишалися сліди її пружного тіла.

Доля соромилася своєї наготи, тому вибрала місце для купання коло непомірно великої, мабуть, неповороткої ком'яги на самому краю пристані. Власне, ком'яга сховалася за кущами збіч пристані, у виступі берега, її не видно було навіть зі зривища. Баржа безпалубна, на багато весел, як на козацькій чайці, таких вона ще не бачила. Накат прямо з берега, по міцних дубових кряжах. Цілий гурт оголених до пояса молодих людей котили на баржу важкі дубові барила, вантаж підхоплювали інші руки десь за кущами. Подібну тару вона бачила у замку: у барилах зберігався порох, і їх, дітей, відганяли подалі, боячись випадкового вибуху.

— Нумо, хлопці, знову! — квапились біля ком'яги, коли появлялися нові підводи.

Цього разу переносили по кряжах укутані рогожею довгі предмети. Інколи з-під рогожі поблискував метал, і вона зрозуміла — зброя. Невже січовики? Божевільні вони, чи що? Знала з розмов вітчима, які строгості щодо зброї, що йшла до Низу!

Вигрівшись, знову кинулась у воду прямо з берегової крутизни; запливла далеко, не боячись швидкої течії. А на ком'язі не припинялась робота, наче посудина була бездонною.

Таке траплялося тут майже щороку, тікали на Січ тепер масово, і там одвічно не вистачало пороху, зброї, коней. А ці, видно, неабиякі сміливці, коли діють під самим носом у Вишневецького!

Сонце звертало під обід, як дівчина помітила з-за свого куща людину, чимось їй знайому. Прямувала вона від пристані поміж вербами за піщаний висип, за яким стояла ком'яга.

Незнайомець наближався до баржі, а Доля задкувала по піску на колінах, усе ще ховаючись за кущ, а потім, упізнавши того, хто наближався, швидко накинула на себе сукенку.

— Лелечко, це ж Гнида, вітчимів вивідач!

Він, улесливий і непримітний, завжди терся у їхньому дворі, харчувався з прислугою на кухні, лащився до вітчима, як блудний пес, коли щось приносив йому з міста. А скільки разів бачили його на площі коло замку, де карали впійманих січовиків або втікачів на Низ. Із закутку за тином, що між каретною і їхнім садом, тремтячи від жаху, спостерігала за тими екзекуціями.

Гнида, поминувши кущі, за якими вантажилась ком'яга, довготам стояв, а потім крадучись, став здавати назад. Дівчина не випускала Гниду з очей, доки той пересік пристань і подався нагору, а звідти на майдан до їхнього подвір'я.

Тепер вона знала, що буде. Так і є — з воріт появилося уже двоє — в другому упізнала вітчима. Вони поспішали до замку.

— Не вийде у вас!..

Ще ніколи так прудко не бігала, хоч за нею не вганялися однолітки, коли влаштовували ігрища.

— Хто у вас за старшого? — злетіла вниз, де усе ще трудились незнайомі козаки. — Хутко відчалюйте, бо зараз налетять сюди козаки Вишневецького!

— Що ти, дівко! — подався до неї вусатий, та одразу й повірив, побачивши її непідробну тривогу.

Злетів у ком'ягу останній вантаж, впали на крутий берег товсті кряжі, що служили помостом, баржа вмить наповнилась людьми, що налягли на весла. Незграбна посудина важко відчалила од берега, виповзаючи на бистрину ріки.

А коли на висипі появилися надвірні козаки Вишневецького, ком'яга видавалась уже човником на широких дніпрових водах по шляху вниз.

Доля ще довго не покидала Дніпрової кручі, задоволено зиркаючи на козаків, яких очолював старшина у зеленій бекеші з пустим рукавом.

Вдома на неї чекала новина:

— Панночку розшукував якийсь кульгавий чоловік, — шепнула їй покоївка. — Казав, що ждатиме коло тої хати, де тополя на причілку.

Карпо Розтопча тепло дивився на дівчину, що аж зіщулилась, чекаючи його слів.

— З учора тебе шукаю, дочко. Міг би зайти до вашого двору, та не хотів наскочити на твого вітчима, надто великі у нас рахунки.

У Долі аж щоки поблідли.

— Ти не хвилюйся, дочко. Левко далеко звідси, на кордоні з Короною. Передав, щоб ти його чекала, скільки б то не було. А коли тяжко стане, біжи у Чубівку на Тясмин, до нас. Будемо тебе чекати...

Світ виявився такий широкий.

На честь царевича

Палати воєводи позад ратуші. Над ними висока ґонтова покрівля в два уступи з багатьма суховими вікнами, а центральний шпиль, як і на дрогобицьких воротах, із золотою маківкою.

Головний вхід до палацу під фронтоном на колонах прикрашений гербом Мнішеків — пучком пір'я. За великим ґанком — коридор, хоч конем по ньому ганяй, там завжди крутилася різна прислуга. Далі бенкетний зал, за ним ще кілька залів і нарешті анфілади кімнат, де двері і вікна з вітражами, навіть стелі розмальовані позолотою. Оксамитові завіси з бахромою, велетенські картини у золочених рамах і всюди килими — на підлозі, на стінах, на лавах і навіть на столах.