Смутна доба - Страница 91

— А Михайло Мишко нас не попередив, скурвий син. Старшини, ладнайте полк! Томило, піджени хлопців, котрі на виготовленні органчиків, таких нам би побільше!

— Буде зроблено, пане полковнику.

Сагайдачний вибухнув, але не злобливо:

— Заладив — полковнику, полковнику. Швидко ти забув про моє гетьманство!

— Вибачай, пане полковнику!

І надовго замовк.

Старшини знали, треба чекати, доки Сагайдачний перегорить. Йшло до того, раз сказав так примирливо.

Розговорились про «гуляй-города» у московському війську, тобто рухомі дубові фортечки на возах, а в них стрільці біля бійниць. Козаки теж щось замишляють.

— Поїхали до арсеналу, глянемо, що там хлопці вигадали!

Коні стояли осідланими. Старшини скакали в сідла, щоб не відстати від Сагайдачного, який уже виїздив за ворота. Шлях тримали на дальні печери.

На виїзді до Печерська Сагайдачний заходився пасти очима вліво вулиці.

— Погляньте, яка брава молодичка!

Старшини переглянулись — полковник став оживати.

На радах у полковника Левко сидів тепер часто, того вимагала його неспокійна служба. Сагайдачний не помилився — його роботу чи потягли б інші, набагато досвідченіші.

Нащо його лишив полковник — Левко не знав. Говорили про безчинства кількамісячної ватаги Григорія Пашкевича, що осіла під Житомиром і не давала спокою по всьому краю — ні дворянським маєткам, ні випадковим перехожим, що траплялися на їхньому шляху.

— Розумію, тебе не можна відривати від гарячої справи — читав виписки з гродських книг, яке сваволенство чинить Пашкевич. Але передай на кілька тижнів сотню комусь із своїх — ти мені отак потрібен на іншій ділянці! Як людина, що була в московському доході і знає тамошні краї. Зрештою, як вихованець запорізької школи — грамотна людина. Пана Жолкевського сьогодні в Києві нема, він десь з королем. Під Смоленськом чи, може, під Москвою. Словом, треба його знайти. Доконче...

Пояснив сотнику навіщо... Київський козацький полк дуже порідів, а питанням реєстру відає воєвода.

— Підвоєвода Холоневський дуже обмежений і полохливий за вдачею. Підписувати новий реєстр він не захотів. Воєвода Жолкевський може пробути в московському поході роки, а козаків на місце полеглих мені треба сьогодні. Маємо дані — на Україну вже іде орда. Ти маєш знайти Жолкевського і одержати його підпис. Коли треба — вирвати. Візьми з собою напарника — дороги сьогодні неспокійні...

Через два дні Розтопча з Андрієм Губою виїхали з Києва і подалися на північ.

Тушинський стан

У самозванця з'явився сильний конкурент, московський трон вирішив захопити польський король Сигизмунд. Для видимості він афішував як претендента на престол свого сина королевича Владислава, але то була ширма для здійснення королівських намірів. Восени 1609 року король уже був під Смоленськом, пішов завойовувати московську державу, звідти послав він до Тушинського табору двох своїх комісарів — вимагав, щоб поляки переходили в його стан.

Пропозиція короля викликала сильне занепокоєння ляхів, вони вирішили, що Сигизмунд хоче відняти їхні нагороди і вигоди. Особливо заперечував князь Ружинський, гетьман військових сил самозванця, повновладний господар тушинського стану.

Ружинський радить триматися самозванця — візьмемо Москву, матимемо вигоду, ні з ким не ділячись. Однак більшість ляхів вирішили служити королеві, а не самозванцеві. Вони покинули Молчанова, хоч немало торгувалися з королем, щоб той їм добре заплатив.

Обстановка склалася критичною. Що лишалось робити московському люду, котрого зібралося в таборі теж чимало? А ханові Касимовському і його татарам? А отаману Заруцькому з його донськими козаками?

Водночас, що буде тепер з православною вірою? Тушинці навіть відправили послів до короля, вимагали, щоб Владислав забезпечив непорушність православ'я.

Відчуваючи, що підтримки у нього нема, Молчанов вирішив покинути табір. Він переодягається в селянський одяг і на санях для перевезення гною втікає до Калуги, щоб звідти, заручившись підтримкою населення, боротися з ляхами, які йому зрадили.

Кілька днів після його зникнення у тушинському стані тривала паніка, до самозванця послали посольство. Молчанов листовно закликав тушивців їхати до Калуги, привезти також царицю, обіцяє за те щедру винагороду.

Лист вразив. Марина, розпустивши коси, зі сльозами на очах бігала по табору, від намету до намету, умовляла бути вірними її чоловікові і вирушати до Калуги. Неустрашима, сильна волею, вона не зупинялася ні перед чим, навіть коли її вчинки суперечили жіночій цноті.

— Тримайтесь царя Дмитрія, і ви отримаєте більше, ніж від короля, коли оволодієте Москвою!..

Ці слова переконували.

Хоч становище Марини Мнішек було досить драматичним. Кілька разів писала вона батькові та іншим родичам, описувала труднощі свого життя. Особливо трагічно звучали її слова в листі до короля:

«Думаю, ні над ким так не поглумилася доля, як наді мною. З шляхетського роду підняла вона мене на трон московський, а звідти жорстоко кинула на саме дно. Пішли нові випробовування, ба, навіть якісь надії, щоб потішити мене деякою свободою. Нині я в стані, гіршому від рабського, недостойному моєї гідності».