Смутна доба - Страница 90

На замок наскочило десятків зо два заброд і вчинили такий поглум, що Левко аж задихався від обурення. Вигура клявся і божився, що грошей він не має, та грабіжники вирішили вирвати в нього зізнання. Прив'язавши до конов'язі, загнали розпечений шворінь, яким той робив отвори у дерев'яних поплавках, в нижнє місце тіла. Мученик волав на увесь Поділ, та крім дрібних грошей і зв'язки ключів у нього нічого не знайшли. Нападники поґвалтували дружину Вигури та його шестирічну доньку, а після поглуму дитину задушили. Факт того дикого вандалізму завдяки історику Михайлові Грушевському пройшов через віки, може, для того, щоб було що співставити з подібними злочинами наших днів. Врятувалася старша донька — їй пощастило втекти.

Побачивши загальну картину нападу, Левко наказав:

— Знайти і знищити! Всіх! Порубати на шматки!..

Він повністю втратив над собою контроль.

Але насильників не знайшли. Прихопивши з фортечного арсеналу зброю, вони зникли.

Наступного дня виявили старшу доньку Вигури — просиділа ніч у кущах Над зривищем фортечної стіни. Пробували щось від неї дізнатись, та дівчина лише плакала, припадаючи до колін матері. Власне, вона нічого й не знала, бо втікала від людей, які траплялися на її шляху.

Дружина Вигури посвідчила, що заводієм між волоцюг була якась довгонога потвора із темною пов'язкою через обличчя, наче його хтось огрів по писку добрячою ломакою.

— У того вар'ята ніс перебитий. Він його перев'язав ганчіркою...

Більше від жінки нічого не добилися.

Лише в кінці тижня вийшли на злочинців, і то випадково. Поблизу київських вітряків хтось підняв запеклу мушкетну стрілянину. Сотник буквально з десятком козаків налетіли на млини. Стріляли якісь обідранці без ніякої потреби, просто з сивушного перепою.

Поміж зграї угледіли довгоногого здоровила з темною ганчіркою через обличчя.

— Будьте обережні, вони п'яні до безпам'яті. Женіть їх між вітряки, а того, що з пов'язкою, хапайте!

— Це ж мушкети із замка!

Забачивши козаків, невдахи-стрільці покидали зброю і порозбігалися. Левко нарахував до двох десятків мушкетів зразка кінця минулого віку, які бачили, коли оглядали місце нападу на Вигурів.

Волоцюгу з перебитим носом дружина Вигури упізнала. З невластивою для тендітної жінки силою учепилася вона в обідранця.

— Ти задавив мою донечку, ти!..

Козаки прочесали вітряки і зігнали добрячий гурт волоцюг. Не шкодуючи гарапників, погнали їх, як худобу, до міської в'язниці. У Левка пропала охота самочинно розправитись із ґвалтівниками. Спустошений і розбитий він повернув на Поділ.

Сагайдачний

У світлиці тютюнового диму, хоч сокиру вішай, і винний утому сам господар — цілоденно пахкає люлькою, як ковальський міх.

Сагайдачний другий тиждень, як тума — за Порогами обрали нового гетьмана. І дізнався він випадково, навіть не повідомили. Не було до нього ніяких претензій, які могли бути закиди до воїна, про хоробрість якого пісні складають?! Тільки щоб сидів за Порогами, як усі січовики. А він то там, то в Києві. От і маєш!

У світлиці знаходилось кілька старшин, Сагайдачний частіше всього звертався до Томила. Тарануха, як завжди, стояв осторонь, під рукою. Дякуючи старим зв'язкам, він легко дістав у воєводстві копію документа, який цікавив Сагайдачного.

То сердито, то іронічно той уже втретє перечитував супліку.

«Милостивий пане підвоєводчий... Зичливості та приязні наші рицарські в ласці вашій милості». Гетьман, а прямо плазує перед нашим Михайлом Мишком. Хто він, зрештою такий, цей Тискіневич, і за яким правом його обрали гетьманом?

— Мали право, пане полковнику. У кого їм те право випрошувати, самі собі пани! — бурчав прямолінійний Томило.

— Мене й не повідомили, що я вже не гетьман.

— А нащо повідомляти, раз ви уже не гетьман, пане полковнику. Дали коліном під одне місце та й усе...

— Слова які ядовиті добираєш, Томило.

Колишній гетьман знову і знову поглядав на лист з-за Порогів до київського підвоєводчого Холоневського.

— На, читай! — передав Томилу.

Той довго сопів.

«Антоній Грекович, розстрига і злочинець віри нашої, котрий іменується протопопом київським, не допускав молитись в церкві божій святій Софії за стародавнім звичаєм... Так ми принизливо і покірно просимо, аби ваша милість оному розстризі допускати рачил... ми за церкву нашу східну і за віру грецьку голови свої бихми маємо покласти, оного розстигу як пса убити мали б, а ми боронити словом нашим рицарським обецуєм».

Томило важко замовк, але одразу і буркнув:

— Добре сказано, пане полковнику. Хіба «принизливо і покірно» не треба.

Сагайдачний не чекав такої оцінки, він був настроєний критичніше. Та й звертання свого помічника йому не подобались.

— Зрештою, мені король дав клейноди!

— Може, й не обрали, що король дав гетьманські клейноди. На Січі не люблять підігравати королям!

Сагайдачний мовчав, хоч те і йому боліло.

Томило знову ухопив супліку, цей раз тривожно.

— Чекайте, січовики попереджають нас про орду. Ось послухайте: «Іж цар кримський іде на Колзобаші з такою силою великою, певне, в землі його королівської милості, і не рач вашій милості бути безпечними, а в обережності радимо бути». Виходить, знову орда?..

Сагайдачний теж стривожився, за своїми кривдами він не помітив попередження.