Смутна доба - Страница 84

Поступово на Поділ зачастили найбільші модниці Києва.

— Що мені робити — нанесли цілу гору!

— Ший, дочко!..

Доля полюбила те нелегке і забарне діло, яке вимагало стільки праці і хисту. Приємно було бачити щасливі обличчя замовниць, досвідчених і перебірливих, котрі знали коронних майстринь, чути їхні похвали, нести людям радість.

Суботнього дня на Житньому ринку розбили балаган мандрівні лицедії, увесь Київ збігся на Поділ, дивилися якусь жалібну драму, дотепні інтермедії в перервах. Регіт доносився до садиби Таранухи.

Доля бачила їхні вистави кілька разів. Відчувала, що лицедії несли їй щось, більше скороминучої втіхи, то була потреба її душі.

Вдома повторювала місця, які її вразили, Левко тільки дивувався — і пам'яті дружини, і тому, що в неї часто виходило ліпше, ніжу скоморохів.

Якось завітали до неї двоє:

— Нам повідали, що ви добра кравчиня. Пошийте для лицедійства сукню вельможної пані зі шлейфом. Зможете?

Доля здивувалась, проте не відмовила.

— Мабуть, зможу.

І таки змогла.

Нарешті звернулася до сусідки і Гулевичівна.

— У тебе дійсно гарний смак. Зший сукню і мені.

Галшка принесла таку дорогу тканину, що в Долі руки тремтіли, коли заходилася її кроїти.

— Славно зроблено! Вважай, красуне, маєш кусок хліба!..

Це вже було визнання.

Коли після вечері зібралися до кімнати з трьома причілковими вікнами, Доля аж розгубилась. Тоді впіймала підбадьорливий погляд Левка і взяла себе в руки.

— За його порадою, — кивнула в бік свого чоловіка, — читаю вам з «Роксоланії» Себастьяна Кльоновича.

Почала декламувати текст, який знала напам'ять.

Знайте, що Київ у нас на Русі значить стільки,
Як давній Рим для старих християн,
Має таку ж він вагу.
Києву див не бракує — всіма чудесами своїми
Завжди пишається він!..

Чоловіки латину розуміли, Лешка мала добрий слух і теж уловила ритміку слова.

— Ти, дочко, лицедійствуєш ліпше скоморохів!

Доля почувала себе щасливою.

Йшла осінь, а їхнє небо здавалось безхмарним. Хоч життя реєстровця виявилось клопіткішим від нескладного побуту надвірного козака. Будучи в Острозького, козаки місяцями нудилися без діла, чекаючи на виїзд свого патрона або якусь оказію, тепер знемагали у вічній погоні за татарвою, невпинних виїздах на покордоння чи у татарський степ, реєстровець мав чатувати у глибоких дозорах, слідкуючи за появою орди, збирати мито на дорогах і переправах, захищати населення від грабіжників та убивць, яких розвелося сьогодні, як грибів у дощове літо, виконувати десятки інших буденних, але потрібних справ.

Левко ж мав і свою задумку: доки зачастять дощі, хотів здійснити помсту над Логвином.

Домовились з Ілляшем, що місто покинуть вранці.

— Васці не говори, куди і за чим їдемо, — застеріг. — Долі я теж нічого не сказав...

Пізно увечері Доля вибрала хвилинку і прошепотіла чоловікові:

— Левко, у нас буде дитина!..

Спогади Лозки

— Не спиш, Стефане?

— Не сплю, Галшко. Згадую минулі літа. Яку отця Никифора монастир відбирали...

Розповів, чого й вона не знала.

Митрополиту з Печерським монастирем не щастило з самого початку. Ще на Брестському соборі він піддав Никифора Тура, тоді архімандрита монастиря, подвійній анафемі, але той правив святою обителлю далі.

За Тура взявся король — послав до нього Стефана Лозку, маршалка мозирського, щоб силою забрав монастир. Лозка, як і належить, направив у монастир київського возного із двома шляхтичами — повідомити архімандрита, що йдуть вони відбирати маєтки монастиря.

Та ченці збилися коло воріт і не пустили пришельців, кажучи:

— Архімандрита свого маємо і не треба нам іншого. Митрополита, про якого ведете мову, в Києві нема, а Рогоза відщепенець, від віри нашої відступив, у Бересті його з митрополита зложили!..

Особливо наступали на пана Лозку ігумен Никон, дяки Іов та Протас, іконник Герасим, податник Михайло. Під ворітьми теж зібралися ченці з рушницями та запаленими гнотами, як свідчать літописці.

Маршалок хотів прорватися силою, та йому порадили ґвалту у божому місці не чинити. Тоді Лозка подав ченцям три листа королівські. Монахи їх прочитали, але взяти не захотіли. Лозка, згідно звичаю, уткнув листи в щілину монастирських воріт, оголосив штраф на десять тисяч червоних і поїхав ні з чим.

— Думаєш, на тому скінчилось?! Король викликав отця Никифора на суд, погрожував відібрати архімандрію і передати уніатському митрополиту. Та не вийшло — Печерський монастир на правах ставропігії, ним відає костянтинопольський патріарх!..

Довго говорили про сина. Лозка віри дружини не чіпав, синової теж.

— Віддавай його до братської школи, я не перечу. Але ж її ще нема.

— Буде! — переконано відповіла Галшка.

На чергових посиденьках вона переповіла розповідь чоловіка Лешці.