Смутна доба - Страница 83

— Це як?

Пані Галшка мала на увазі історію з невдалим захопленням Печерської лаври. Він уніат, але не з тих, хто зі зброєю в руках нападав на християн сусідньої віри. Робив, бо мав королівський наказ.

А пан воєвода навіть не прийняв його, старого і вірного королівського слугу. Безтактність так вразила пана Лозку, що відтоді він не встає з ліжка.

Згадували брата Миколу, котрий виїхав на Волинь.

— Тепер одна ти лишилась, — Гулевичівна тепло торкнулася Лешкиної руки. — Микола був мені найближчий, навіть по роботі. Він добрий городник — на лікоть крізь землю бачить, і підкаже, і насіння знайде, городину збували разом — мав він такі широкі зв'язки.

Лешка теж згадувала земляка з теплом.

— Зіскучилась я, Лешко, за рідною Волинню. Здавалось, усе маю: старша дочка, від першого шлюбу, уже на виданні, росте здоровий Михайлик, розумна і покірна дитина. Київ — велике і славне місто, тут такі красоти, Дніпро, а душа лежить до наших боліт, до наших лісів, до наших дощів. Дивно закроєна людина! Поїду я помирати до Луцька!

— У мене по-іншому — куди Тимко, туди і я!

Пані Галшка почувала себе в настрої, коли приходила Лешка. Земляцтво їх зближувало та навіть ріднило у чужому, як вони казали, Києві. У Луцьку Гулевичі теж мали свій великий будинок, дитинство Галшки здебільшого пройшло там. Обидві виросли на тісних вуличках цього славного міста, на Стиру, у ягідних оточуючих лісах, то було місце їхньої спільної молодості.

Пані Галшка не мала від землячки таємниць навіть в інтимному. Лешка була добре обізнана і з невдалим життям Галшки з Христофором Потієм, сином уніатського митрополита, і з її нинішніми клопотами з хворим паном Лозкою, набагато від неї старшим, і з її нелегкими чоловічими турботами по господарюванню.

Тяги до книг Гулевичівна теж не розгубила, не була байдужою до всього, що навколо неї діялося.

— Що ви про лавру говорили? Що мав до неї пан Лозка?

— Сама толком не знаю, як проходили події, коли король хотів передати лавру Потію. Полегшає Стефану — розпитаємо...

Поділилась останніми новинами.

— Днями пан гетьман зволив мене відвідати. Вважаю те за честь. Мова йшла про створення в Києві братства і школи при ньому. Я відписала на братство фундуш зі своїх волинських володінь, та це лише початок. Земля їм потрібна під забудову школи. Маю й тут якісь задумки!..

Лешка чула про братство, виявляється, то не одні балачки. Занадто набожною вона не була, хоча до церкви ходила справно, не лише на свята, а і в будні. Тимко з того навіть глузував.

— Добре б мати в Києві братство. Знайома з однією львівською вдовою, що стоїть у братстві. Людина не в достатках, а обидва сини кінчили братську школу. Сама вона ніколи б не потягла...

Гулевичівна захопилася братською школою, яка б перевершувала єзуїтський колегіум.

— Знаєш, як нам бракує освіти! І дітям, і старим людям. Мені й сьогодні хочеться йти на поклін до святих отців Богоявленського монастиря просити у них щось почитати. Монахи і дидискали тамтешньої школи багато років збирають повсюдно літописи та старовинні книги, усю трапезну ними забили. Бачила пергаментні згортки, що убереглися з домонгольських часів, від Київської Русі.

Лешка шанобливо поглядала на свою знатну сусідку. Освіта підносить людей, робить їх цікавішими, бачила те по Долі.

— Мені вже не дано, — зітхнула Гулевичівна, — сина вивчити хочу. Щоб людиною став, щоб таємниці світу осягнув!..

Заглянула покоївка з куренівської обслуги:

— Пробудився пан Стефан, просить вас, пані, до себе!

Лешка побажала їм спокійної ночі.

У Сагайдачному та Борецькому князь Острозький дійсно знайшов вірних спадкоємців. Та до засновників Київської братської школи історія зачислить і Галшку Гулевичівну.

На Подолі

Лешка її ревниво чекала у Києві. Сама прибрала для молодого подружжя найбільшу кімнату, ту, що причілковими вікнами на вулицю, та ще одну, котра від саду. Доля найбільше любила останню, може тому, що в ній чекала Левка з московського походу.

— Весело тут, особливо навесні, — сказала йому, коли повернувся. — А ще коли б зробити, щоб вікна прочинялись — хай квітуюче галуззя до кімнати заглядає!

— Все зроблю для тебе, мила.

І таки, виявляється, зробив, не забув її прохання.

Кімнат мали вони чотири, ще в одній жили Тимко з Лешкою, у вількарику стояв новий ткацький верстат. Звичній до розкошів Долі, може того видавалось замало, та іншим мешканцям вистачало.

Приїхавши з села, Доля заходилася впорядковувати житло, приохотивши до того всю рідню. Навіть Васка та гаряча до будь-яких починань Гулевичівна розшукували їй якісь картини, давали поради, щось допомагали.

Така була її вдача — робити всюди затишок. Якщо ліжко, то щоб хотілося на нього лягти, коли стіл — за нам посидіти, якщо кімната — у ній жити.

Водночас Доля несподівано знайшла себе. Почалося з того, що пошила собі сукню, та таку, що навіть Лешка не впізнала невістку. Одежа так владно сиділа на молодій жінці, так підкреслювала її молодість і вроду, що всі звертали на неї увагу.

— Мені зроби подібну, — принесла матеріал Васка, вона бігала до подружки щодня.

Привела двох дівчат з Верхнього міста, Доля і їм вгодила. Ті не знали, як дякувати, нанесли їй різних викройок, вигадливих мережок, кольорових ниток, модних ґудзиків, привезених із самої Варшави.