Смутна доба - Страница 79

— Пан Надар, кращий у Перекопі лікар. Він ставить на ноги навіть мертвого. То без перебільшень, козаче. Довірся нам!

Левко скинув холодний погляд на спотворене страхом рідкобороде обличчя татарина, сказав тихо і втомлено:

— Помре він і тобі не жити. Вилікуєш — відпущу на волю!

Хлопці переклали панові Надарові. Він понятливий...

Так і поїхали — на кантарі поранений з татарином, а поруч Левко та невільники на конях. Коня Покрови прив'язали до задка кантари.

Кілька раз на день Надар заливав пораненого відваром баранячої шурпи, чаклував над раною, та Отрош до пам'яті не приходив.

Вони рухались за величезною овечою отарою, утопаючою в задушливій пилюзі одноманітного лівобережного степу. Поранений прийшов до тями коло Дніпра, на його притоці, що звалася Рогачин. Уже під вечір, коли спала денна спека, слабим голосом він вперше попросив води.

Темпераментний татарин аж підскочив на кантарі, кинув вершнику шкіряне відерце.

— Вода! Вода! — лопотів перекручено, та Левко його зрозумів.

Бачив, що Надар зрадів першим ознакам одужання. Дорогу вибирати не доводилось — до річки вів широкий свіжий шлях, тисячі ніг худоби і людей, що прямували з Перекопа, витолочили його повністю.

Коло плавнів побачили перших запорожців — виявилось, вийшли вони до ріки напроти Базавлука, де розміщувався січовий острів з правого боку плавнів.

Овечу отару січовий старшина кудись відправив, пораненого велів перевезти на острів у плавнях. Коло берега колеса кантари влізли у пісок по самі ступці. Довго петляли вони між очеретів у два людські зрости, долали ветхі містки та впадини, закидані різним паліччям, доки вибрались на твердь між навислих очеретів, щедро забудовану такими ж очеретяними куренями.

— Де знайдете вільний, там і ставайте.

Перед плавнями невільники відстали теж, кинувши на кантару дві вівці. Лишилися вони утрьох.

Левко знайшов підходящий курінь над самим болотом. Устелили підлогу свіжою береговою травою, затнули киреєю вхід і перенесли туди пораненого.

Отрош стогнав, а тоді, уже в курені, відкрив очі:

— Де ми?

Дізнався, що на Січі, і знову забувся в неспокійному сні.

Острів служив лівобережним козацьким лазаретом, видно, не перший рік, хоч цього разу поранених виявилось небагато. Ті, з ким говорив Левко, теж доставлені з-під Перекопа.

Січовий старшина, котрий порядкував на березі, зник у дощаному помешканні, на пологому березі Левко побачив широку прогалину між очеретів, глибоку воду і на ній кілька великих та малих човнів, прив'язаних до верби.

— Тут вихід на правий берег, щоправда, верст за шість звідси. Перевозять і збіжжя та худобу, на плотах...

Рана Отроша почала заростати. Надар виявився справді знаючою людиною. Наїздили до поранених з правобережжя і січові лікарі та костоправи, жили вони у тому ж дощаному помешканні, дізналися про перекопського лікаря, самі завітали до куреня над болотом.

Татарин почув, що Левко роздобуде йому в січовій канцелярії охоронний ярлик, і не пробував тікати, він чесно доглядав Покрову, стан козака з кожним днем поліпшувався. Лікар і поранений уже вели між собою розмови — Отрош трохи розумів татарську мову.

— Надар каже, що скоро видужаю. Хоч козакувати мені уже зась.

Настрій у козака був похмурий, він цілими днями мовчав, хоч як Левко не пробував його розважити.

— Чого засумував?! Не віддам же я тебе до Трехтемирова!

Левко мав на увазі шпиталь при Трехтемирівському монастирі для хворих і поранених козаків.

— А куди мені ще?!

Нарешті прийшов час, і Надар зняв з Отроша пов'язку, що приховувала під його серцем довгий багровий рубець.

Надар заговорив щось швидко і схвильовано.

— Каже, що можна везти мене далі, його допомога уже непотрібна.

Левко усміхнувся щасливо, вручаючи татарину охоронний ярлик.

— Скажи йому, Отроше, що він хороша людина. Скажи, що кантара і буйволи належать йому, на них він може повертатись до Перекопа.

Часто кланяючись козакам, татарин позадкував від куреня над болотом. А за містком, де обривався острів, прудко шмигнув у плавні.

На правому березі Левко збув кантару і буйволів, накупив у шинкарів продуктів і гайнув угору. До Табурища відходила невелика козацька чата, а там уже обжиті краї.

Отроша віз на киреї, укріпленій між двох коней.

— У Чубівці батько тебе одразу поставить на ноги!

У Чубівці чекала його Доля.

На Подолі

Обидві перепливли через Почайну на піщані висипи Дніпра, де простір і воля, і там ніжились під теплим сонцем, милуючись рівнинною Оболонню, щедро покритою стіжками і копичками сухого сіна.

— Як бачу сіно, одразу згадую дядька Карпа та його клопоти з моїм приданим.

— Це ти про воли?

— Атож! — сміялася Доля.

Купалися вони тут не вперше, коли знаходили вільну годину, бо обоє тяжіли до води. Лешка розказувала про підступну вдачу Стиру у Луцьку та про свої пригоди на річці. Доля переважно мовчала, переривати розповідь старшої людини нечемно, та й оповідала Лешка цікаво, з гумором — Доля щоразу пирскала молодим сміхом.