Смутна доба - Страница 78

— Чого вони так? — дивувалися реєстровці. — Граються з бусурменами, чи що?

— Спитай у гетьмана, то його витівки.

Виждавши час, коли татари цілком розпорошили свої сили, Сагайдачний під кінець ночі наказав непомітно вийти з шелюги. Тільки щоб ніхто не побачив козацької тіні, не почув кінського храпу, навіть копита коней козаки обмотали передчасно заготовленим ганчір'ям.

У шелюзі лишились одні пушкарі при гарматах.

— Без ніякого шуму добираємось до міста! Хай додивляються невірні свої едемські сни! З богом!..

Коли урвалися в приземкувате глиняне передмістя, козаки дали волю своїм горлянкам.

— Хотіли йти на нас, та ми вам ребра порахуємо!

— Паліть бусурменські гнізда! Щоб сліду їхнього не лишилось!..

Ілляш урвався до міста в числі перших, він не відставав від гетьмана, інші реєстровці виходили з шелюги по сотнях і вливалися в потік наступаючих, дорога не давала змоги розширити вихід козаків.

Тарануха і Левко не покидали один одного навіть у тісних татарських задвірках, рубали охоплених панікою сонних ординців без усякої пощади. Поруч чули голос Покрови та інших товаришів з їхньої сотні.

Люто розправлялися з татарами звільнені невільники.

Місто одразу запалало, його вулиці усіяли трупи. На центральному майдані збилися високі ординські кантари та ще якісь підводи з військовою здобиччю, увішані саквами коні. Туди зібралися жіноцтво та дітвора, вигнані до Криму з ясирем. Крики, ридання, ревище буйволів, іржання коней злилися в суцільний гамір.

Передові козацькі загони, охмелілі від успіху, стали гнати татар, котрі вже опам'ятались і чинили все більший опір, за місто, вглиб Криму, та гетьман наказав завертати їх:

— Ми не готові до походу в Тавриду. Там завершується збір орди!

Сотники повертали козаків назад до обжитого лісового масиву. Козаки та звільнені невільники на татарських конях, озброєні хто чим, обтяжені полоном, неохоче корились. Трофеї і відбиту худобу невільники гнали до Дніпра, туди відправляли поранених, козаки зникали поміж шелюги.

— Жаль, що не вискочили на півострів!

— Всипали б нам перцю з шафраном!

— Припинити балачки! Не диміть тютюном!..

Татари, займись тим, могли б виявити їх без будь-яких труднощів, навіть по свіжо зламаній шелюзі.

Коли спав відтік козацтва та обозу з палаючого міста і настала тиша, реєстровці затаїлись, боялись зайвий раз поворухнутись. Так тривало довго, а потім через палаюче місто повалила татарська кіннота. Були то свіжі сили, очевидно, викликане пашею підкріплення. Та тільки татари досягли центрального лісового масиву, як шелюга заходилася плювати на них гарматними ядрами і прицільним вогнем козацьких рушниць. Навіть козаків вразили «органки» — пристрої з кількома мушкетами в одному ложі, які давали одноразовий залп.

Татар чекала ще одна несподіванка — три дні тому Сагайдачний наказав серед шляху зарити кілька бочок з порохом, їх ще й обкидали паліччям. Спеціально визначені козаки з гаківницями затаїлися в кущах поблизу бочок, шарахнули по бочках, коли татари уже заповнили шлях.

Ординці зняли неймовірний галас і після перших вибухів сипонули хто куди.

— Так їх, невірних! Щоб знали, як нападати на наш край!..

З боків по втікачах ударили запорожці, що підтягнулися до шляху.

Перемога була повною.

— Пашу перекопського королю, а нам своє! Зроблено лише півділа! — проголосив гетьман.

І повів військо на Очаків.

Літописи донесли до нас, що року 1608 Сагайдачний «дивовижними хитрощами» захопив і спалив Перекоп.

Отрош

У бою біля лісового масиву Левка не було, не пішов він на Очаків. Разом з невільниками, що гнали відбиту у татар худобу, переправляв він до Дніпра непритомного Отроша. У дорозі наздогнали вони обоз з пораненими, але прилучити до них Отроша Левко не захотів.

Досі не зрозумів, як то сталося. Захопившись боєм, біля якоїсь мечеті він вирвався наперед, коли почув за спиною болісній знайомий голос, котрий назвав його ім'я.

Площина перед мечеттю дала змогу круто повернути коня, та Покрови він не побачив, шаліла лише татарва, що вирвалася із завулка на центральну вулицю.

Коло глиняного рогу довгого татарського житла без вікон побачив знайомого коня, а біля його ніг людську постать на витолоченій траві провулка.

— Отроше! Ти мене чуєш?

Відповіді він не одержав.

Левко скочив на землю. Товариша не минула крива татарська шабля, полоснула небезпечно глибоко, на щастя, нижче серця. Вивільнивши бік пораненого, Левко роздобув баклагу з сивухою і швидко обробив рану. Запоясником пошматував свою сорочку, — щільно стягнув нею поранене місце. Все те робив не раз у січовій школі.

— Як же це тебе, друже?

Було образливо, під удар потрапив найдосвідченіший, все суперечило розумному глуздові.

Хтось допомагав йому нести пораненого гарячими вулицями, де тільки схлинув бій, слідом за ними до самого центрального майдану плутався у повіддях кінь Покрови. Коли скинули із якоїсь кантари військову здобич і уклали на повстину пораненого, ті ж невільники притягли на площу немолодого низенького татарина, котрий запекло упирався.