Смутна доба - Страница 72

Доля як ухопилася за спинку лави, що біля бокової стіни, так і стояла, наче оклякла. Він теж завмер коло порога, наче пізнавав дівчину. Тоді рвучко кинувся до неї. Здалось, що вона падала, а підхопити її не осмілювався.

— Господи, Левко! Нарешті!..

— Долечко, рідна моя!..

Їх чекали ще ранньої весни, як долетіло на покордоння, що помер князь Острозький. Перебування Долі в Суботові не лишало нікого байдужим. Її шанували не лише господарі хутора, стала вона своєю для двірської челяді підстарости, особливо відтоді, як побільшало між відвідувачів хутора підозрілих людей, котрі приставали з розпитами про чорняву дівчину з Черкас.

— Немає у нас ніякої дівчини, — відповідали всім. — Паничеві учительку виписали з Кракова, статечну жінку, у якої дочка на виданні.

Богданова вигадка прижилась, її повторювали кожному, навіть коли той був із людей Хмельницького. А як приїхав за чимось до підстарости однорукий Логвин, вітчим дівчини, дворові і господарі наче виступали у якомусь лицедійстві, відповідаючи на його обережні розпити, а Долю вивезли вгору по Тясмину мало не під Чорний ліс.

Та не допомогло, бо кілька днів тому знову приїхав вивідач однорукого і зіткнувся з дівчиною на подвір'ї, коли ховатись було уже пізно. Вивідач одразу й зник, те ще більше віщувало біду. Підстароста заспокоював Долю, та де там — дівчина місця не знаходила від тривожних передчуттів.

— Ви просто не знаєте мого вітчима, пане Михайле. То дволика і дуже винахідлива людина...

Всі чекали приїзду козаків, жили передчуттям якоїсь небезпеки. Тому ж зраділи появі. Левко виявився справді козаком, вірним на слово і рішучим на вдачу. Кожен прагнув виявити до нього свою повагу, чимсь йому догодити. А Покрова закохав у себе усіх хутірських дівчат.

Михайло Хмельницький засмутився від'їздом Долі. Добрий і великодушний, він шкодував за дівчиною, яка у його домі стала своєю людиною. Правда, Богдана вона уже підготувала до школи, Хмельницький планував на осінь віддати його якщо не до Києва, то в колегіум.

Найбільшою травмою став приїзд козаків для Богдана, після їхньої появи він взагалі утік з хутора. Дівчина розуміла його стан і була дуже делікатна. Перед від'їздом знайшла хлопця десь на задвірках і подивилася йому прямо в очі:

— Приїхав мій суджений, Богданку. Розумієш, найдорожча для мене людина.

Той поник головою і нічого не відповів. Він ледве стримував себе, не з'явився навіть на спільну вечерю.

Зібралися усім хутором в світлиці, де вона навчала хлопця премудростям науки, читала йому Гомера, Вергілія, Себастьяна Кльоновича. Доля посоромилась сісти коло Левка, примостилася між його приятелів, наче були вони її охоронцями.

Михайло Хмельницький наливав.

— Я в боргу перед тобою, дівчино. Клич на своє весілля, буду твоїм посадним батьком. Щоб не казав Левко, що взяв бідну втікачку...

Доля зашарілася, ледве видавила подяку.

Ніч видалась місячною, видно було довгі тіні двох тополь та гурт вершників, що пересікав заплаву Тясмину, прямуючи в бік Холодного яру. Михайло Хмельницький з півсотнею козаків провів їх далеко за Чигирин, оберігаючи від усяких випадковостей пройди-каштеляна, а може, й однорукого Логвина.

— Хай буде шлях вам легкий!

Міцно потиснув руки її супутникам, а дівчину поцілував у чоло.

Хмельницький із загоном козаків стояли на освітленій місяцем дорозі, поки чотири вершники не зникли в Холодноярському лісі.

Брат Галшки

Історія, коли у неї заглибитись, дає такі факти, що перевершують будь-який письменницький домисел. Галшка Гулевичівна успішно займалася городництвом у Києві не випадково. Мала вона кількох братів, відомих людей на Волині, та один з них, виявляється, жив у Києві.

Микола Гулевич, немолода, явно хвора людина, був київським городчим, тобто відповідав за городи і ключі київського замку. Особа поважна, таких призначає на посаду сам король. Городчий мав прямий доступ до огньового спорядку замку, то через нього три роки тому, перед морським походом, Тарануха поповнив арсенал вивезених на Січ фальконеток. Душею Гулевич лежав до козаків, тому в замкові Тарануха і потрібні йому люди завжди мали надійний притулок.

Гулевич прийшов до сестри, але вдома її не застав, тому одразу повернув у сусідній двір. Сів на Тимошів перелаз, натружено перекинувши одну, а потім другу ноги. Бував тут часто, навіть симпатизував Лешці. Тарануха те знав, йому навіть подобались ті залицяння, а Лешка, коли приходив її земляк, аж молодшала.

— Поспішила вискочити за козака, була б князівського роду, — жартував Гулевич. — Ось викраду твою жінку, Таранухо, та й повезу назад на Волинь.

— Спробуйте тільки, — добродушно відпирався козак. — Та й не піде Лешка в князівський рід! Правду кажу?

— Хтозна, хтозна...

Лешки цього разу на подвір'ї не було. Гулевич сказав, що думав насправді.

— Душить мене, козаче, ніяк не додушить. Та видно уже кінець, тепер уже видно. Прийшов власне, не до сестри, досить з неї і свого каліки. До тебе прийшов. Підемо зі мною, хочу ще раз послужити рідному козацтву.

Вдовець Гулевич, одинока людина, жив у замкові, у буркграбському домі, що одразу на плацові, поблизу криниці під валами. Городи, що прилягали до криниці, він уже не обробляв, не вистачало сил, хоч раніше мав сорок кіп щорічних від кожного городу.