Смутна доба - Страница 71

Реєстрова старшина, зайшовши у передпокої воєводського дому, раптом завагалася.

Та гетьман крикнув рішуче:

— За мною, панове-товариство! Ми королівські слуги, з тим мають рахуватися навіть воєводи!

Доладний, показний у кожному рухові, гетьман повів їх анфіладами кімнат, добре орієнтуючись в обстановці — за князя Острозького був він тут своєю людиною. Навіть слуги Жолкевського схиляли голови і стояли так, мов статуї у рицарських латах, доки гетьман не проходив повз них.

Сагайдачний знав собі ціну, особливо після останнього королівського прийому. Замість неприємностей, які йому пророкували, одержав він на ньому булаву і немалі рангові маєтності. На воротях своїх володінь у Сокалі і Києві прибив він власний герб. І це тоді, коли на сеймі так гостро стояло питання про розгром Варни та захоплення запорожцями десяти турецьких галер з товарами! Сейм осудив, а король у скорому часі підтвердив його гетьманство. Хоч що йому лишалось?! Ті паперові «старші» на Січі, які раніше призначалися у Кракові, впливу на січовиків не мали. Король швидко утвердив його, щоб не загубити вплив на низове козацтво остаточно, або мав якісь види. Так чи інакше його королівська моць змушений рахуватися з козаками, а відтак і з їхнім обранцем!..

Новий воєвода те знав і змушений був прийняти козаків, очолюваних Сагайдачним.

Супроводжуючи свого князя Василя-Костянтина, Тарануха не раз бачив Жолкевського, самозакоханого і бундючного вельможу. Титул київського воєводи ще додав йому пихи, він відверто ігнорував Сагайдачним та його старшинським оточенням.

Коли гетьманська процесія заповнила воєводський зал, хтось з почту воєводи, виконуючи роль маршалка, гучно вигукнув:

— Князь Станіслав Жолкевський — гетьман коронний, воєвода київський, староста барський, калузький, каменецький, межирецький і рогатинський!

З воєводського залу десь поділась проста дубова мебля, що стояла тут при Острозькому, опромінена сонцем тильна стіна палахкотіла барвами різних дорогих оздоб і в центрі того воєводського вівтаря зводилось крісло з високою спинкою, чимсь подібне до трону.

Новий воєвода стояв у гордій позі з високо піднятою красивою головою. Він навіть не глянув на козаків, хоч думав про них. І тепер, після рокоша, можна взятися і за них, тубільців коронного покордоння, лайдаків і лотрів. Мав поставити їх на коліна, бидло, схизматів цього непокірного міста, відібрати у них лавру і Софію. Він, новий воєвода, встановить тут залізний порядок!

Тарануха іронічно спостерігав, як Жолкевський ігнорував козацькою старшиною, не менш досвідченою за нього, старшиною, котра прийшла не за милостинею, а з дружнім візитом. Як він буде ними керувати?..

Сагайдачний від імені покордонного козацтва засвідчив новому воєводі свою повагу.

«Козацтво, яке пан воєвода називав «Грицями-свинопасами!» — внутрішньо усміхнувся Тарануха.

Неодноразово чув те від покійного князя Острозького.

Жолкевський зрештою взяв себе в руки, навіть попробував грати перед старшиною. Сказав, що привіз їм королівське прощення, від імені короля обіцяв підняти число реєстровців до чотирьох тисяч, платити їм по червінцю та кожухові на рік.

— Чи не замалий реєстр, пане воєводо? Лише на Січі п'ятнадцять тисяч, султан і кримський хан рахуються з їхньою силою. Його королівська моць обіцяв значно збільшити реєстр!

— І православну церкву просимо поважати! — додав Томило, людина твердої принципової вдачі.

Жолкевський ледве стримував себе, навіть видом показував, що ставиться до співрозмовників зверхньо, а їхні докори сприймав як образу.

— Ходить поголос, що гетьман збирається в новий похід? То з відому його королівської моці? — запитав воєвода, але відповіді не одержав.

Руку Жолкевський не подав навіть гетьману.

Увечері Лешка збирала чоловіка в новий похід — їхав з гетьманом на Трехтемирів, а звідти в степи. Хтозна на який час?!

На волю

Дорога йшла лівим берегом Тясмина біля самої води, чистої, як з криниці, Левко навіть з коня бачив, як гуляла поміж водорослями на дні риба — метала ікру.

— Ого, яка сомина! — вигукнув Ілляш, показуючи на викрут річки.

— Скажеш! Сом носа з нори не покаже!..

Якийсь час козаки стояли на місці, не залишаючи коней — спостерігали за діловим життям річки, найпаче на обмілинах.

Неподалік Суботова дорога лізла на підвищення — звідси до самого виднокола милували око м'які ландшафти річкової заплави, де-де порослої деревами, переважно вербами. Південний небокрай нерівно темнів, там починався Чорний ліс, про який хлопці стільки чули.

Левко та його друзі, що супроводжували в поїздці, угледіли внизу під горою укріплений хутір чигиринського підстарости Хмельницького і пустили коней чвалом.

Притишили біг біля самих воріт.

— Днями Сагайдачний вирушив у степ.

— Ми теж. Чи, може, передумали? — занепокоївся Ілляш.

— Скажеш! — знову буркнув Покрова.

Левко всю дорогу до розмови не втручався. Гнав коня першим і помітно нервував. Підстави на те були. Ще в Чубівці дізнався, що однорукий вперто розшукує Долю і уже вийшов на її сліди. Бачили його людей у Суботові, на Подолі теж.

Гнів аж розпирав козака — Логвин дістане своє, пекельна душа!