Смутна доба - Страница 67

Князь багато покладав на отця Даміана.

— Тепер спокійний я ще за одну божу обитель. Дорога туди для латинців закрита!

Виявиться, що князь помилиться і тут.

На початку зими князь зліг і більше не вставав. Він рідко кого пускав у свої покої, не приймав навіть власних дітей.

Проте на початку нового року запросив Тарануху і довго розпитував про самозванця.

Помер князь Острозький в середині лютого 1608 року, в суботу, на 82 році життя. У деяких літописах інші дати — з незначним відхиленням. Труна з прахом князя кілька місяців стояла в льодовні, поховали його в другій половині травня у замковій Богоявленській церкві поруч сина Олександра.

До Острога на похорон з'їхалося багато магнатів, король прислав свого сенатора.

Палили з рушниць і гармат.

Богоявленський собор онучка князя Анна Алоїза закриє, порох забуття витатиме в ньому чверть тисячоліття. Це та горезвісна онучка-католичка, котра на пасху накаже кучереві гнати важку карету прямо на православних, що зібралися на богослужіння. Люди вб'ють кучера, а відступницю закидають яйцями, вибивши їй око.

У стані тушинського злодія

Шляхта прагнула помсти за свою поразку після загибелі першого самозванця, вона ладна була йти на Москву з ким завгодно, аби весело пожити. До того ж очолив їх популярний князь Рожинський. Рокош закінчився, треба було кудись дівати сили.

У травні коло Болохова переміг Рожинський, після другої перемоги ляхи досягли Тушино.

Тим часом цар Василь перевіз Мнішеків до Москви, а потім у супроводі тисячного загону відпустив до Польщі. Самозванець вирішив перехопити Марину з батьком. Зборовському вдалося розбити московський загін, але Мнішеки не схотіли їхати під Тушино, а перебігли на кордоні до Яна Сапеги, який з семитисячним військом теж виступив на Москву.

Сапега везе Мнішеків до Тушино, де уже знаходився Молчанов, охрещений тушинським злодієм. До Марини від царя Дмитра з'явився пан Заблоцький і запросив її до чоловіка. У Можайську її зустріли з хлібом-сіллю, як царицю. Марина повеселіла, навіть заспівала, сидячи в кареті.

— Ви даремно веселитесь, Марино Юріївно, — шепнув жінці шляхтич з охорони. — У Тушино не той Дмитрій, який був вашим чоловіком!

Марина заходилася кричати, рватися з карети, та її оточили військом і повезли далі.

Верст за десяток від Тушино виїхало до Марини двоє панів, а перед самим табором, розбитим на Москві-ріці, з'явився і Рожинський. Він вибачився за царя, який мов захворів, і запросив до обозу.

Заливаючись сльозами, Марина кричала, що не поїде. Щоб не показати того війську, зупинилися на березі Москви-ріки, далеко від табору. Умовляв її Сапега, тоді приїхав з Рожинським і Юрій Мнішек. Батько вже все погодив з Молчановим, той обіцяв семиградському воєводі триста тисяч грошима і повне володіння сіверськими землями.

Та зломити Марину не вдалося.

Тушинський табір ляхи розбили у зручному для оборони місці, між Москвою-рікою і її звивистою притокою — з трьох боків табір захищала сама природа. Решку поляки укріпили на козацькій манер — возами обозу.

Марина провела ніч за межами обозу. Наступного дня приїхав до неї Молчанов, за допомогою батька Марину умовили. Вона погодилася визнати його своїм чоловіком, знову ж таки при умові, що не житиме з ним, доки він не оволодіє Москвою.

Сапега перевозить її в Тушинський табір, на очах війська Молчанов і Марина кидаються одне одному в обійми, дякують богові, що він їх возз'єднав. Багато хто плакав — як тут не повірити?!

Шляхтича, котрий шепнув Марині, що цар не той, посадили на палю.

Більшість ляхів не повірили, але їм потрібен був Молчанов, щоб продовжувати похід.

Для нового самозванця у Кракові написали наказ, де визначили умови, які мав запровадити він у Московській державі. У ньому кілька десятків пунктів, зупинимось на деяких. Заборонявся в'їзд до держави противників унії, зокрема монахів з Костянтинополя, у зв'язку з неприязню населення до римської віри цар мав не виставляти католиків, говорити про унію «рідко й обережно».

Корінне населення документ називав туземцями, вимагав, щоб урядові папери в державі писалися у двох примірниках — для московської держави і Корони.

Видубецький монастир

Прийшла вістка про смерть князя Острозького, і загудів Київ. Скрушно сприйняли те православні люди, духовні і світські, непокоїлось надвірне військо, по-різному судили про його смерть ремісники і торговий люд, відверто раділи уніати. Кожного смерть воєводи якось торкалась, навіть Лешку, адже обидва її чоловіки належали до надвірного козацтва. Та хтозна, де шукати щастя? Старому вже пора на піч, а молодий ярмо знайде. Була б шия!

Одна радість — тепер вони повернуться додому.

Коли ще знала таке пожвавлення дорога до Видубецького монастиря?! Перед кожною відправою, у недільні дні і в будні, котило сюди, за місто, нижнім прибережнім шляхом, що з Подолу, і від Предславиного, десятки малих і великих карет, візків, скакали вершники, гуртом і поодинці, і все те юрмисько кидало свої ходи і коней на всю відстань від підпірної стіни до воріт, а самі поспішали до Михайлівської церкви, звідки заклично били дзвони, відлунюючись у лівобережних заславних лісах.