Смутна доба - Страница 66

— Я знаю — до лихих людей належить пан каштелян, — видав себе хлопець.

Часом ходили вони на прогулянки, добиралися до вершин западини, звідки у буйстві верб починався Суботів. Святом стали виходи на Тясмин, навіть в осінню пору. Далеко заходити вони не зважувались, трималися в полі людського зору, та після таких прогулянок хлопець зримо ріс.

Вона просила підстаросту, щоб розповідав їм цікаві події зі свого життя, про його походи в татарські степи, на пороги та Запорізьку Січ. У хлопця тоді особливо горіли очі. Видно, що він любив батька і пишався ним.

Інколи хлопець питав її таке, на що вона не могла відповісти. Виручав старший Хмельницький, хоч на деякі питання відповісти не міг і він.

— Чому король, — запитав якось, — не дозволяє ходити на татар, а ті на нас нападають, коли хочуть?

Старші переглядалися, дуже вже нелегко було витлумачити хлопцеві такі складні проблеми. Доля сама толком їх не розуміла.

Читали вони здебільшого хроніки і світські книги, нечисленні поетичні збірки. Книгу про царя Пріама та його бої за Трою дівчині довелось переказувати: Хмельницький не зміг її дістати.

Здебільшого читали польською, дівчина вільно володіла латинською мовою.

— Ти наше щастя, дівчино! — сказав якось підстароста.

— Що ви, — і зашарілася.

Підстароста якось відкрився Долі — її ще розшукують.

У тому невдовзі переконалася й сама. Одного дня зібралися вони на Тясмин, скутий першою грудневою кригою. Зима видалася справжньою, Доля накинула на себе кожух, що висів у сінях для загального користування, теплу хустку, чоботи. Богданко аж засміявся, побачивши її такою незграбною.

— Підемо в обхід: пригорок промерз. Там не зійти.

Тільки вийшли на подвір'я, як Доля раптом позадкувала і сховалася за причілок повітки.

Від воріт прямо на них їхало на конях троє. Одного вона одразу упізнала, витрішкуватий вітчим вивідувач, той, хто привів реєстровців на черкаську пристань до запорізької ком'яги.

— Що з вами? — повернувся до неї хлопець, та і замовк, помітивши, як сполотніло її обличчя.

Тим часом вершники були уже на землі. Витрішкуватий, не випускаючи повіддя коня, улесливо запитав Богданка:

— Хлопче, а де дівчина, котра тебе вчить?

Доля чула питання, у неї відразу почали терпнути ноги. Богданко підвів очі на незнайомого:

— Пані Гелена, моя вихователька, відсутня. Вона поїхала в Корону за своєю дівчиною...

Витрішкуватий розчаровано смикнув за повіддя коня.

Доля ледве стримала сльози. Ні, її учень зовсім не дитина. І вже вкотре помітила по вперто стиснутих устах та зблідлих щоках, що підліток ховав від усіх — він не байдужий до неї.

Острог

Хоч мав князь Василь-Костянтин Дубно, добротне цивілізоване родове гніздо, але любив він більше Острог. В Острозі князь почував себе розковано, як безроздільний господар, це була його столиця. Тут виросли і поховані усі представники славного роду Острозьких, який брав початок від святого Володимира, від удільних пінських і туровських князів. А замок, у якому йому так легко дихалось, побудували його предки у далекому XIV столітті.

На одному місці князь ніколи не сидів, звик по-козацьки не кидати сідла, а коли втомлювався від бродячого життя, тікав у відроги Карпат до містечка на впадові Вілії у Горинь, тільки Острог називав він рідною домівкою.

Сьогодні занепала острозька школа, яку хотів він підняти до університетського рівня; припинив життя знаменитий літературний гурток, який дав країні відомих вчених і літераторів; зупинилася друкарня, але ж видала вона два десятки книг тристатисячним тиражем!

Князь ходив невеликим замковим двором на Судній горі, як людина, вічність якій забезпечена.

Коли приїхали до Острога, князь перестав згадувати про повернення до Києва, хоч остаточно не здавався:

— Тілесними немощами тривожуся, а духом ні!

Знову збирав на бенкеті магнатів і шляхту, у головній залі дзвенів золотий і срібній посуд, слуги носили на столи запечених на вогні оленів, баранів та вепрів, угорські вина, горілку з приправами та міцні меди. Сп'янілі гості рачки вибиралися з-під столу або їх виносили слуги. Тішив князя якийсь прожора, котрий ніколи не хмелів і міг, за свідченням сімейної хроніки князя, перемогти на турнірах три десятки надвірних козаків.

Старий князь тішився тим, як мала дитина, наче чув близький кінець.

Найбільшою його радістю стало повернення з Вільни древнього старця — отця Даміана, його колишнього сповідника.

Отець Даміан виглядав втомлено, і не тільки з дороги. Сказав Таранусі, якого давно забув:

— У Вільні засилля уніатів. Потій оголосив війну православній вірі. Господи праведний, яке там насильство!..

Князь, почувши, що в коридорі його колишній духівник, аж з крісла звівся:

— Клич його до мене! Клич негайно!..

Монах Даміан, брат Северина Наливайка, колись і він ходив з шаблею проти уніатів, надовго зник у княжих покоях, і хтозна про що вони там говорили.

Потім Тарануха супроводжував отця Даміана до Дерманського монастиря, теж родової обителі Острозьких, котра виділялася поміж княжих монастирів, бо навіть мала свою типографію.