Смутна доба - Страница 57

У кінці серпня 1606 року Юрія Мнішека з дочкою, усіма родичами і слугами відвезли до Ярославля.

Полоненим виділили чотири двори — в одному жив воєвода, у другому — Марина з придворними дамами, третій віддали синові воєводи Юрію, старості саноцькому; четвертий займав брат Юрія з сином. Перші три подвір'я стояли поруч, з'єднувалися між собою, четвертий розміщувався осібно. Марина любила гуляти коло валу зруйнованої фортеці, у яку впиралися двори.

Численне панство розмістили по інших садибах, жили у Ярославлі і багато купців, висланих з Москви.

Мнішеки не бідували, крім продуктів, одержували вони вино і пиво, вельможам дозволили носити зброю. Частину прислуги і купців цар пізніше відпустив.

У Ярославлі Мнішеки перебували до червня (за іншими даними — до липня) 1608 року.

Сагайдачний

Гетьман несподівано виринув під Богуславом, спішно зібравши реєстровців покордоння. Та орду схопити не встиг, вона уже розпорошилась і тепер наскакувала на села та містечка, як дніпрова хвиля на витягнений човен.

Люди косили трави, почали жнивувати — отам їх, розрізнених, і хапали. Часом навіть сонних.

На Варні знайшли горішок, і козаки його розкусили, а тут, що крізь пальці протече!

— Джура, зови старшину, — а тоді до зібрання. — Використаємо їхню тактику — розсиплемося сотнями у кожен повіт. Доповідайте мені, де ви і що робите. Я осів у Богуславі...

Козаки мали накладки, особливо з фуражем. Вискочили без обозу, а в степу, де його, фураж, заготуєш? Фуражирів гетьман послав, та їх схопили татари.

Гетьман зупинився у місцевого протоієрея, мав окремий вихід, щоб не тривожити розміреного життя святого отця.

Пробув у доглянутих покоях недовго, не встиг скинути з подушок мереживну накидку, як увірвався задиханий гонець: під самим містечком виявили великий бусурменський чамбул. Засів у річкових чагарях і чекає обідньої пори, тоді людей, що повертаються з поля, хапати легше.

— Без мене не дасте їм ради? — знущався над гінцем Сагайдачний, підганяючи гнідого красеня.

За ними ледве встигав молоденький джура — вискочив, як ошалілий, і за гетьманом, куди вже було організовувати йому охорону!

Татарський чамбул заліг у гайку поблизу Росі, що вибігала з-за скелі і котила чисті води по зелених луках. Козаки чекали гетьмана на викруті річки.

— Кажете, як їх узяти?! Підкиньте їм здобич — самі вийдуть! Найбільш вивірений засіб, майже безвідмовний. Та не возіться з сідлами і поклажею — так і женіть. Пускайте на луки!..

Десятка півтора коней, що вирвались несподівано до річки, зачепили татар за живе — аж завили, несучись наперехват здобичі.

— Тепер пішли і ми!..

Гетьман відчайдушно рвонув уперед, навіть не оглядався, чи є хто за ним. Козаки розгубилися лише на мить, а тоді й собі понеслись за гетьманом, котрий наче переломився, викинувши уперед шаблю.

— Щоб і сліду вашого не лишилося на землі, окаянні!..

Безкінні, не чекаючи команди, заходилися палити з мушкетів, коли татари сипонули в їхній бік, рятуючись від оскаженілих вершників.

— Могли б і самі! — трохи притомлено дорікнув козаків Сагайдачний і погнав коня до містечка, згадавши, що давно пора обідати.

Скоро гетьман потонув у царстві подушок, підбитих дбайливою жіночою рукою. Всю ніч провів у сідлі, навіть його залізного здоров'я не вистачало. До гетьмана їхали далі, але чогось суттєвого вони не везли. Старший джура вирішував усе сам.

Гетьман прокинувся швидко, як і заснув. Лише раз зайшов на подвір'я, густо заселене козаками та їхніми кіньми. Проте встиг угледіти гарненьку попівну, та подарувала сагайдачному усмішку, прямуючи до флігеля в глибині саду.

«Дружина протоієрея — ласий шматочок! І де він, старе луб'я, узяв таку гарненьку?! А ти вигнав її з жіночої половини у флігель!»

З ліквідацією орди нічого не виходило, а тут ще попівна. Настрій зіпсувався остаточно, в перервах між зустрічами старшин, до глупої ночі чадив тютюном, міряючи жіночі покої.

Мав гетьман славу, та не мав долі. Колись і в його просторому київському домі жила дружина, красуня Анастасія, та загубив її за походами. Кажуть же козаки — проміняв жінку на тютюн та люльку! Хочеш стати ченцем — віддайся богу повністю! Так і козацькій службі, якщо тобі путнього супутника життя вибрати не вдалось!

Намагався завести іншу, та не вийшло. Тепер уже й не шукав, хоча не обходив залітного щастя.

Надворі накрапав дощ. Козаки розтягли табір на увесь двір, щоб мати простір, якщо доведеться цілитись з рушниць.

— Одсирів — гаспидський порох! — почув гетьман десь од воріт.

Постояв якийсь час, і, махнувши рукою, повернув у садок до флігеля, обережно ступаючи чобітьми на мокру траву.

Повернувся він до відведених йому покоїв, коли уже починало світати.

— Джура, кого там ще принесло? — випустив з сіней хмару тютюнового диму.

Їх, козаків, набилася повна його кімната. Розмістилися хто на чому, поламали подушкові гори.

— Дощ загнав, батьку!

— Дощ — так дощ! Тихо, нехай сплять. Там ще якась хижка. Передрімати б!..

Втомлено прочинив дверці боковки і зник в ній.