Смутна доба - Страница 56

Князь Острозькій зібрався до свого родового замку. В останній день запросив до себе Іова Борецького, довго говорили на самоті. Зустрілися вони приватно, у князя вдома. Те придало розмові довірчого характеру, не тільки виявило симпатії князя до співрозмовника, а й засвідчило, що Острозький своїм духовним спадкоємцем вважав його, Борецького.

Іов Борецький те зрозумів і оцінив.

— Слухаю вас, князю!

Острозький коротко кивнув головою.

Вирішували як протидіяти курії у її зазіханнях на московську державу, а також засиллю унії на землях Корони. Київський воєвода вважав, що розмова вийде, якщо вона буде підкріплена реальною силою. Князь тверезо оцінював становище. Якщо й мав він які перемоги, то завдяки тому, що за ним стояло двадцятитисячне надвірне козацтво. Так було на Берестейській унії, так стояло і сьогодні, хоча ще складніше. Більшість вельмож перейшли до унії і тим її зміцнили. Тепер чинять опір не лише король, а й магнати, в тому числі покордонні.

Іов Борецький уважно слухав князя. Справді, магнати майже повністю покатоличились. Хіба вони одні — уся шляхта! У Верхньому місті слова рідного не почуєш, навіть діти перейшли на польську.

Борецький родом з Бірчі, що поблизу Перемишля. Мова і віра там шанувалися, Івась ріс патріотом рідної культури. Уже згадувалось, що після Острозької академії був він ректором Львівської братської школи. Князь запросив його до Києва і хотів, щоб він очолив майбутню Київську братську школу.

Створити школу планували при Богоявленській церкві, там, де мало бути і Київське братство. Борецький бачив, як із багатьох міст, де зростало католицьке засилля, князь Василь-Костянтин стягав до Києва кращі культурні та духовні сили. Чинив те не перший рік, не шкодуючи ні часу, ні коштів.

Хоч саме братство силовими рішеннями не створити, до нього треба дорости. Зосередженням кращих людей у Києві князь тому й сприяв.

— Похід за старожитню віру очолити має київське духовенство. Вважай те моїм заповітом. А реальною силою, про яку говорив, має стати у вас козацтво, яке я ненавидів і ненавиджу. Та факти — вперта річ, з ними треба рахуватися. Те, що Сагайдачний став гетьманом — на добре, не мною, королівським урядовцем, було сказано...

Тема козацького гетьмана, власне, особи, яка ту посаду обіймала, боліла князеві.

— Вірю Сагайдачному, він теж мій вихованець. Треба, щоб гетьман запам'ятав, що в його руках ота сила, без якої не уберегти православ'я. Особливо коли відійду я. Так і передай...

По хвилі додав:

— Це не Косинський. Це свій!..

Борецький його не до кінця зрозумів, але перепитувати не став.

— Що ви скажете про нового самозванця?

— Йому покровительствує король. Карайте його божим словом, а я триматиму у страхові. Хоч перемогти його відкрито — понад наших сил.

На прощання ще раз сказав Борецькому:

— Не давайте волі уніатам. Чернь вас підтримає.

— Владика Потій мудрий і підступний.

— Знаю, отче. Тому й кличу до пильності.

Наступного дня князь Острозький вирушив на захід. І не знав, що їде з Києва назавжди. До Самбора поскакав гонець з листом, щоб Тарануха слав інформації про самозванця на Острог.

Марина Мнішек

Коли на палац налетіли заколотники Шуйського, і в жіночій половині пролунав заклик царя до порятунку, цариця Марина у нічній білизні кинулась з покоїв до кімнат придворних дам.

Були то небезпечні хвилини, озвірілий натовп міг знищити її, ненависну єретичку, як і царя. Лише один юнак, паж цариці Осмольський, кинувся її захищати. Придворні дами збилися в одній кімнаті. Закрили двері, Осмольський витягнув шаблю — царицю візьмуть тільки через його труп!

Та двері натовп виламав, Осмольський одразу й упав під пострілами. Перелякані напіводягнені дами збилися в гурт, маленька і граційна цариця сховалася під розкішним шлейфом опасистої гофмейстерші.

— Де цариця?

На щастя, з'явилися бояри і почали розганяти натовп.

Відтоді Марину взяли під нагляд. У неї забрали все золото і дорогоцінності, подаровані царем і власні.

— Віддай тисячі, які Гришка надсилав тобі до Польщі!

Марина Мнішек освоїлась і тримала себе гордо.

— Свої витратила на дорогу, щоб достойно представляти вашого царя, відпустіть мене і батька, ми вишлемо вам усе, що маємо!

Її взяли під варту, щоб уберегти від розправи натовпу. Потім царицю з придворними дамами, роздягнених і голодних, відпустили до батька. Задвірками московських вулиць, ховаючись від зустрічних, пробиралися вони до посольського двору. Оплакували загиблих чоловіків, не знали, як складеться власна доля. Марина, учора всевладна цариця, стала вдовою ошуканця, котрий віроломно захопив трон, співучасницею його злочинів.

У Мнішеків забрали карети, коней, дорогі речі, запаси вина і продуктів. Марину з батьком поселили в будинку Афанасія Власьєва, а його цар Василь заслав за вірну службу самозванцеві. Уціліло 230 осіб зі свити Мнішеків, півсотня слуг. Більшість шляхти вислали в Польщу, одправили їх пішки разом з пограбованими іноземними купцями.

Мнішеків і ще кількох вельмож лишили. А коли до Москви став наближатися Болотников, і по місту пішов розголос, що з'явилися «підметні» листи, цар Василь вирішив вивезти небезпечних поляків, особливо Марину та її батька. Вишневецького відправили до Костроми, Тарли — у Твер, Стадницького та ще кількох — у Ростов.