Смутна доба - Страница 5

— В'язи звернеш, козаче! — кинув Тарануха, тепло поглядаючи на парубка.

А той пас очима інше подвір'я, у другому ряду, на рівчаку, де на всохлому дереві і звідси видно було лелече гніздо. Там живуть Карпо з Теклею, його названі батьки. Гукни добре і почують!

Вони поминули село з монастирем на горі, з лісових хащ потойбічних підвищень виринув Плескатий камінь, куди Левко з хлопцями бігав колись спостерігати за татарами.

Козаки, байдужі до потойбічних красот, дрімали, вони не покидали сідел уже багато днів. Хіба коли перемовляться між собою, побачивши косарів на плавнях, або тюгукали на вепрів, що перебігали козацьку дорогу.

У Чигирин самозванець теж заїздив, і його гучно приймав староста Ян Данилович. Кажуть, по-царськи. Відчувалося, що мнимий царевич мав підтримку покордонного панства, яка кимсь підігрівалася, а дрібна шляхта, охоча на всяку авантюру, вітала можливого вінценосця, передчуваючи в його особі свої майбутні вигоди.

Напроти Медведівського переїзду через Тясмин, це верстах у десяти нижче Чубівки, козаки зупинялися перепочити, милуючись розірваним надвоє і загубленим у річкових плавнях Миколаївським монастирем та кучним селом Медведівкою за ним. Левко благально дивився на Тарануху, і той зрозумів його. У самого появилося не менше споминів, ніж у парубка.

— Заїдь до батьків, коли так уже хочеш. Тільки не барись!..

Левко щасливо засмикав повіддям, скеровуючи коня вниз, на переїзд через Тясмин.

Карпа Розтопчу він застав майже на воротях. Два повних колісних ходи, причеплених до візка з плетеним ящиком — батькова робота не одного тижня. Старий кинув у передок дерев'яне барильце з якимсь питвом: візок теж заповнений укладеними одне до одного колесами — і заспішив до прийомного сина.

— То добре, що застав: їду на завтрашній ярмарок до Черкас, — зрадів, одводячи до конов'язі його огиря.

Текля заплакала, обійнявши його. А тоді метушилася коло печі, бігала чогось у хату та до льоху, наче до неї приїхав загін.

— Усі нас забувати стали, усі!..

— Це ти добре зробив, що звернув. І Тимка давно не бачили, — шкутильгав навколо Левка старий Розтопча, наче хотів роздивитися на козака з усіх боків.

Левко не збирався засиджуватись.

— І я з вами. Побачу лишень діда Юхна і поїдемо. Як він тут?

— Ще скрипить. А де ж йому бути, звичайно, коло монастирських бджіл...

Розтопчиха знову голосила.

— Тільки в двір і вже й назад. Хоч день-два погостював би, на тобі ж шкіра кості!...

Не вмолила: одному треба вранці бути на ярмарку, а другому — доганяти загін. Господарі зводили кінці з кінцями. Майструючи ходи для возів, Карпо жив не широко, але й не бідував — на двох вистачало. Та той товар добрий, який покупець забрав, треба не прозівати ярмарок.

— Коли уже хтось з вас онуків мені принесе?

Її синів, названих братів Левка, теж розкидало по світові.

Текля провела своїх аж за рівчак.

Трапилося це в Черкасах, на майдані коло Старостинського замку. Багата карета з відкидним шкіряним верхом притиснула їх до чийогось тину. Левко скочив з коня, щоб допомогти Розтопчі вправитись з причепленими до задка ходами, вони роз'їхались у різні боки.

Вирівняв ходи та так і закляк, глянувши на карету. Біля кучера, спиною до коней, сидів немолодий старшина у зеленій бекеші з галунами — правий рукав бекеші пустував, — а навпроти старшини, у задку карети, розвалилася багато одягнена панна і поруч, якось бочком, мила чорнява дівчина з прудкими темними очима. Дівчина раз і вдруге зиркнула на козака, а той, бравий, плечистий, молодий, стояв, мов заворожений, витріщившись на дівчину, мов на якесь диво.

Так і стояв, хоч карета уже від'їхала. Карпо тряс юнака за плече, аж шапка на ньому ходила.

— Що з тобою, хлопче? Запам'ятай, то поїхав твій найзапекліший ворог — однорукий Логвин, — хрипів з притиском. — Через нього загинув Баша, пам'ятаєш чорноліського козака, що тебе на руках любив носити, через нього страждав дід Юхно, я тобі розповідав, як діда мало не стратили, це він, однорукий, навів надвірне військо Вишневецького на Холодноярську Січ. Маєш знищити його, як пса шолудивого, коли мені щось завадить. Такий мій наказ!..

Левко його не чув, не спускав зору з чорнявої юної красуні у відкритій кареті, що звернула до багатого двору на тому боці майдану.

Дівчина теж оглядалася — відчувала козацький погляд спиною.

— Та що з тобою, Левко? Ти йдеш чи ні? Ото давиборщів двір, де я завжди зупиняюсь, — показав пужалном на одну з нижнього ряду хаток, з тополею на причілку.

— Я тебе знайду, батьку!

Кинув старому повідця і попрямував на зустріч стрункій зугарній дівчині у тісній сукенці — вона появилася з воріт, куди заїхала карета.

Пішли вниз мимо замку, до Дніпра, наче змовились про ту зустріч. Ішли, мов сновиди, мимо якихось людських осель до крутого берега ріки, порослого старими вербами. Мовчали, хоч відчували присутність одне одного єством.

— Як звати тебе? — запитав її першим.

— Доля.

— Чия доля?

Дівчина непевно здвигнула плечима, не повертаючи голови.

Зрозумів, що вийшла гра слів, та вона розв'язала їм язики.

— Звідки знаю, чия доля?! Того, хто перший вирве, як кураїну.

Говорили незв'язно над крутозривом широкого у цьому місці Дніпра. Вона про те, як пробігло її дитинство, як училася разом з дітьми старости Вишневецького, про зібраних з усієї Європи її учителів; він про січову школу за порогами, де провів шість літ. Потім заходилася вона скаржитись на старшину в зеленій бекеші, вітчима, якого вона так не любила; він розхвалював своїх нерідних батьків, було їх у нього чомусь аж п'ятеро, і без них він не уявляв свого життя. Розказував, що живе у Києві на Подолі, а носить його по всьому світі.