Смутна доба - Страница 49

Нав'ючених коней водили в обхід Неводничого яру, куди вони занесли колись козацькі чайки. По той бік — Феодосіївська церква, а на згірку жіноча постать. То ж Васка! Придивився уважніше — якась бабця з коцюбою. Аж засміявся. Розкис зовсім, Покрова уже б на глуми взяв!

Зрештою трофеї і зайва зброя надійно зникли в одній з печер, таємному козацькому арсеналі, про який знало небагато. Тут вистачило б озброїти половину Києва!

— Вперед, Воронок!..

Не пам'ятав, як перемахнув через Печерськ і досягнув Верхнього міста. Васка сиділа вдома як на голках, але виду не подавала. Навіть коли він несміло причиняв сінешні двері.

Зустріла його, наче він був тут ще вчора. Не личить дівці кидатися козакові на шию.

І почала з того, що зникла Доля. Та що пошуки у Києві нічого не дали.

Ілляш пильно дивився на дівчину, казав поглядом, що довго тут не був, що дуже її любить і скучив за нею. Зрештою і дівчина не витримала — закліпала очима і поспішно відвернулася.

— Поїхали до Левка!..

Слідом за козаком вона легко скочила у сідло. Минули крутий узвіз, вирвались на рівну подольську вулицю. Дівчина спідтишка милувалася доладно збитим козаком, що скакав перший. Він був злитий із конем, як одне ціле. О господи, як вона скучила за ним!

Кинули повіддя на виступ перелазу і пішли назустріч Лешці. Та, мабуть, думала, що хтось зі своїх, бо аж зітхнула скрушно.

— Це Ілляш, ви його забули? Щойно з походу повернувся!

— Не забула, дитино!

Козак слухав розповідь Лешки, котра увесь час плакала. Ладен був допомогти їй, чим тільки зможе.

Уловив мить, коли можна було спитати.

— Не знаю, де вони, синку. Обоє поїхали — і Левко, і Отрош. Першого ж дня, як повернулись з Московії. Думаю, що Карпо знає, де вони. З Чубівки, що на Тясмині.

— Я у них не раз бував.

Ілляш подивився на Васку, звідчаєну чужою бідою, вперше торкнувся її плеча. Вони наче змовились — думали одне.

— Проведеш мене за місто, Васко?

— Нащо питаєш!

Повернули коней, і лише тупіт копит порушив тишу вулиці.

Приземкувата церква дівочого Вознесенського монастиря, де планувалася відправа на честь Сагайдачного, котрий передав свої трофеї на братську церковну школу, уже заповнилась монашками і парафіянами з прилеглих до монастиря вулиць.

Гетьман скочив на землю і передав повідця джурі. Його мали зустрічати, та нікого з духовенства не виявилось. Та й з кіньми як — дурнішого не придумаєш! Так і стоятиме джура під церквою до кінця відправи? Все це Іван Борецький; його приятель — тільки в дівочому монастирі!

Сагайдачний здогадувався, чому Борецький вибрав цю непривітну церкву, з дивацькими банями та занизьким входом, як у підземелля, для його віншування. Хор тут — найкращий у Києві, а Борецький у цьому розумівся.

— Тут і чекатимеш? — запитав джуру.

Найближчий схований у садку будиночок, причепурений і урочистий, стояв через вулицю. Біля перелазу майнула жіночка у вишиванці, темній спідничці з поясом та чобітках. Наче зійшла з картинки. Пробігла мимо, лукаво поглядаючи на статного гетьмана.

Джура зупинив її і про щось домовився — жіночка охоче погодилась.

— Коней я залишу в удовички...

На паперть нарешті вийшли Іван Борецький, Захарія Копистенський, ще два незнайомих гетьману священослужителі та Галшка Гулевичівна. Він не зважав на них, слідкував очима за молодичкою, доки не зникла вона у церкві. Молодичка теж зацікавилась гетьманом, повернулася навіть у дверях, хоч на неї й наступали.

Лише тепер Сагайдачний привітався до тих, хто його чекав. Десь про себе відзначив, що отець Єлисей не прийшов — все у клопотах про збагачення Печерської лаври.

Нарешті зайшли до церкви і вони. Гетьман нічим не виділявся. Уже багато днів він був найпопулярнішою в Києві людиною, а сам на те не зважав, навіть до храму прийшов в одязі, який носив щодня.

Пробирались поміж монашок до вівтаря. Ті мовчки уступали дорогу, такі граційні у строгому чернечому вбранні.

«А між них чимало гарненьких», — пробігла гріховна думка.

Почалася відправа. Тягнув густим басом незнайомий священик, йому підспівували дяки, аж дзвенів жіночий хор, а Сагайдачний шукав очима молодичку, яка так припала йому до серця. І живе ж таке диво на землі — мов пава!

Переглянув ближніх, скосив очі у протилежний бік, але її не знаходив.

«Очевидно, в тилах церкви!» — подумав, та повертатись було незручно.

Вдруге почув своє прізвище, йому воздавали хвалу. З Січчю він зв'язаний понад чверть віку, та ніколи не цікавився військовою здобиччю. Це відомо кожному, хто його знав. Та закони Січі тверді, в поділі козацького хліба завжди лишалась і його доля.

Цього разу передав він її на братську школу, організацією котрої займався Борецький, колишній ректор Львівської братської школи. Кажуть, що його доля — щедрий дарунок. Може, й так! До чого ж гарна жіночка, куди вона поділась?

Побачив її знову після служби, так само не відривала від нього погляду, як заворожена. Навіть від перелазу не одійшла, коли вони уже скочили в сідла, наче проводжала.

Зі своєї долі у гетьмана лишився килим, дивної перської роботи, аж очі вбирали його фарби та вигадливий орнамент. Швидше лишив його джура, бо гетьман, байдужий до розкошів, знав одне мірило цінностей — зброю.

Повернувшись з відправи, Сагайдачний потягнув джуру до впокоїв і показав на перський килим.