— Недалеко втекла наша циганочка!
— Цікаво, аж дух забиває. Як у казці. І де ж вона тепер? Отрош піддавав охоти покоївці. А в тої очі ближчали, так захопилася розповіддю. Виявляється, управитель перекинув утікачку до канівського замку, а сам подався на Черкаси — радитись, що в нею робити?
Покрова якось одразу втратив інтерес до покоївки, а тоді й подався із Ситників.
Канівський замок коло самих монастирських стін. Внизу глибочезне зривище, що розділяло центр містечка на дві половини. Та дивовижна западина дожила до наших днів. Може, колись замок служив для оборони, та сьогодні перебував він у повному занедбанні. Перекошені дерев'яні вежі, пройми у частокіллі, хоч возом їдь. Приміщення всередині замку теж потребували ґрунтовного ремонту. Староста Вишневецький вів надто розгульне життя, йому не вистачало коштів, щоб полагодити навіть Черкаський замок у якому жив він сам. Нагадаємо, що згідно існуючого тоді закону четвертина прибутку староства йшла на військові потреби, насамперед на ремонт замків.
Хоч здалеку канівський замок поруч зі шпилями монастирської церкви, побудованої за кілька літ до заснування Москви на середньому ярусі підвищень, на які виліз Канів, — виглядали дуже ефектно. Особливо з пропливаючих по Дніпру суден.
Вечоріло, коли Левко покинув стражника, запрошеного ним на обід до нижнього трактиру, що на в'їзді до містечка збіч Мар'їної гори, на якій порох часу ще не сховав руїни староруської Родні. За подвір'ям трактиру невеликий міський базарчик, далі мальовничо ліпилися на канівських терасах хатки міщан.
До базарчика вони йшли разом, стражник добряче нагрузився, ледве перебирав ногами. Левко дізнався від нього, що Доля після того, як утікала з Ситників, справді кілька діб жила в замковій буцегарні. Тоді з'явився її вітчим з управителем, і дівчину невідомо куди вивезли...
— Не везе нам! — буркнув уголос Левко, прямуючи до Московки.
Під старою вербою, де вони влаштовували побачення, Покрови ще не було. Половиною свого галузистого гілля верба покривала веселий потічок, що хлюпотів у півтемряві, а другою половиною гілля прикрила поляну, куди вийшов козак.
Левко дійшов до зривистого берега потічка, як раптом з-під вербового гілля звалився на нього важкий рибальський невід і посипались, як дозрілі груші, чоловічі постаті. Скільки їх було, козак не рахував, бо остаточно заплутався в неводі. Ледве дістав правицею запоясника і заходився шматувати міцний невід. Бачив, що нападники кинулись до нього з ужівкою, видно, хотіли зв'язати козака, та у його руці уже блиснула шабля.
— П'ятеро на одного? — учув раптом голос Покрови і втратив бажання полоснути одного з вайлуватих нападників благородною крицею.
Найбільший той, кого Покрова називав довбнею, вів себе наступально і норовив-таки накинути на Розтопчу петлю. Левко угрів його зворотним кінцем шаблі по сідницях, що той аж присів.
— Зарізали! — почав ревіти, як бугай, охопивши руками задницю.
Козаки реготали, а нападники довбню уже не чули — дременули в прилеглі кущі верболозу, хтось брьохав через потічок на Московку.
— Ну й лопухи! — аж за живіт хапався Покрова.
— Лопухи, а нас вислідили. І, мабуть, давно. Треба зникати, бо підіймуть на ноги усе містечко!..
У сутінках досягли вони Бованів, де стояли коні. Одразу й покинули Канів.
Михайло Молчанов, той самий, котрий постачав царю Дмитрію гарненьких жінок, коли заколотники Шуйського громили царський палац, з двома поляками тихенько вислизнув із Кремля і подався з Москви. Знав, що його не помилують. Був він при цареві астрологом, а долю не передбачив. Ні собі, ні цареві.
Прямували втікачі до польських кордонів.
— Вам добре, ви біжите додому! — позаздрив ляхам.
У Москві, яку вони щойно покинули, події розвивалися бурхливо. Через два дні після заколоту, тобто 19 травня, коли труп самозванця ще лежав на Красній площі, Василь Шуйський зібрав бояр.
— Треба вибирати нового царя! — сказав, кліпаючи підсліпуватими очима.
— Є такий — князь Шуйський! Василь Іванович! — кричали бояри.
Князь Василь поламався для годиться і згодився.
Ударили дзвони, збігся на площу народ і проголосили князя Шуйського царем. Хоч не так і одразу. 20 травня, в неділю, Красна площа знову вирувала. Хто убив царя? За що його убили? Як став царем князь Шуйський? Хто його обирав — спільники по заколотові чи народ?!
— Ми бігли рятувати царя, а не убивати!
— Ви знищили поляків. Сигизмунд вам цього не подарує!
— Всюди кров! Ми стомилися від крові!..
Труп самозванця ще лежав на площі, а вже говорили, що убито іншого. Тому одразу багато хто повірив, бо царя убили підступно. Люди дійсно бігли його рятувати, а не вбивати!
Вістка, що убитий інший, миттю облетіла Москву і прижилась.
А тут ще якийсь француз:
— Труп бородатий, а цар бороди не носив! І чуб мав довший!