Смутна доба - Страница 46

— Таранухо, до воєводи! Наказано — невідкладно!

— Чого б то? — здивувався козак.

Присланий не знав того й сам.

— Йде поголос, що цар Дмитрій живий. Кажуть, вбили іншого...

Більше Тарануха його не слухав: кинув на станок інструмент і швидко став переодягатись. Яничарку не взяв, уже давно припадала вона пилом на стіні.

Востаннє оглянув двір, уже з сідла, і погнав коня. Якщо на Подолі люд ще варився у своїх справах, то у Верхньому місті побачив гурти на кожному виступі вулиці.

Біля одного стишив ходу — вирішив почути, про що говорили. Звичайно ж, про царя Дмитрія.

— До простих людей він був добрий, цар Дмитрій, тому й вирішили його знищити.

— Та бачиш, не вийшло.

— Не кажи. Через нього король хоче унію на московські землі запровадити!..

Київські міщани прихильні до Дмитрія, це Тарануха знав. Але ж цар загинув, Левко те власними очима бачив. А вони говорять про нього, як про живого.

Київ, найбільше місто на Україні, знову сколихнувся, аж понесло з берегів.

— Козак, ти не в московський похід? Бери й мене!

— Помовчи, єзуїтська твоя душа! Бо як зігрію патерицею — дух випустиш!

— Треба випустити, щоб протверезів!

На Замкову гору, незважаючи на недільний день, їхали карети і вершники. Люди, настроєні по-різному, до розмов не встрявали. Прив'язували коней і зникали у воєводському домі.

Тарануху пропустили одразу, князь про нього уже питав. Козак стримано уклонився Острозькому і мовчки зупинився віддалік.

Воєвода похмуро ковзнув очима по козакові і заглибився у своє. Видно, йому було не до розмов та широких пояснень.

— Сподіваюсь, тобі відома причина мого виклику. Маю знати про нового самозванця якомога більше. Знову їдь до Самбора, кажуть, що новий Дмитрій прямує туди; розшукай вірних людей у Москві. То нелегко, але треба! Витрат не шкодуй!..

У його розпорядження князь віддавав все, що мав, дозволив брати стільки надвірних козаків, скільки Тарануха скаже.

На Замковій горі його чекав загін надвірних козаків. На Самбір мав їхати і молодий Розтопча з товаришем, як тільки повернуться вони з розшуків.

Лешка заздрила своєму чоловікові — той їхав на Волинь.

Розшуки

Покрова зупинився у заїжджому дворі канівського шинкаря, відомий однорукому молодий Розтопча прилаштувався у батьків знайомого козака аж на Малих Бованах, загубленій у горах околиці містечка. Знав, що Логвин пильно слідкує за людьми, які з'являються в містечку.

Навіть діяли вони, Розтопча і Покрова, осібно, тільки увечері тайкома збігались на потічку під першою від містечка горою, котру пізніше назвуть Московкою.

— Ти, виявляється, прав, Левко, корчмар випитує кожного — хто він і звідки, а потім передає одному довбні. Я їх вислідив — довбня із слуг Логвина.

— Казав, не зізнавайся, що ти з Києва!

Домовились бути обережнішими.

Простора маєтність вдови, дружини Логвина, на Ситниках, західній околиці містечка. За монастирем містечко падає крутою звивистою дорогою до самого підніжжя зелених підвищень, на які так високо забрався Канів, звідси і починались ліпитися до зелених круч Ситники. Жили тут переважно багаті люди, тому двори стояла рідко, вражали розмірами житлових будинків і численними службами.

У маєтку, де так хотів влаштуватись молодий козак Покрова, прислуги виявилось немало, та захожого джигуна цікавили понад усе гарненькі покоївки. Дівчатам те подобалось, вони охоче знайомились із козаком, який до всього тільки-но повернувся з морського походу.

— У мене, як кажуть, ні дівки, ні жінки! Дожив би у вас до наступної весни, а тоді знову на Січ!..

Плани молодого козака нікого не здивували, таких під кінець літа на покордонні хоч греблю гати.

Покрова заявлявся на Ситники уже втретє, але невдало — раз управитель поїхав до Черкас, потім всі чоловіки відлучились на риболовлю — у кількох сотнях кроків від маєтку губилося у вербах коліно Дніпра, де вони закинули невід.

Цього разу знову через якусь причину він не міг побачити управителя. На кухні Покрова зачепив біляву покоївку Магду. Дівчата її недолюблювали за зв'язки з господарем, а у його відсутність з управителем. Уже багато років Логвин їздив до Канева без удови, крикливої, але в принципі доброї молодиці.

— Надто руки у тебе довгі, Отроше, — запам'ятала його ім'я покоївка.

— Які є, красуне!..

Залицяння козака покоївка сприймала як належне, вона справді була гарненькою. Покрова дівчат ніколи не мав, може, тому ставився до них поблажливо зверхньо, те їх бісило і притягало до козака.

— Золотавочко, ти як сонечко у цих похмурих покоях. Не дай господи потрапити під твоє проміння. Правду кажуть, що ваша молода панночка теж гарненька?

Уловивши мить, коли дівчина проходила мимо, Отрош притягнув її до себе, але вона вислизнула.

— Не так зразу, козаче! — грайливо помахала пальчиком. — Нащо тобі наша молода панночка — зависоко береш! Скоро вона буде чигиринською кастеляншею. Рік вдома не була — та розшукали!

Отрош простакувато хапав кожне слово балакучої покоївки, у голосі її уловлював ревниву недоброту до молодої панночки. Виявляється, утікачку спершу поселили тут, Магда їй прислужувала. Кілька днів вона бунтувала, а потім заспокоїлась і тиждень вела себе тихо. То робилося для стороннього ока, бо одного ранку, в час, для втечі зовсім непідходящий, вона раптом зникла. Упіймали під крутим правим берегом на шляху до Києва.