Смутна доба - Страница 43

Козаки з охорони гетьмана вмить пересікли річку, але татарина, котрий пустив стрілу з того боку Чортомлика, в плавнях уже не виявили.

Гетьман повертався на Базавлук. Цілий день пробовтались вони у Військовій Скарбниці, вигадливому плетиві дніпрових приток, порослих очеретами та вербами, де січовики ховали дніпровські флотилії, зберігали до наступної весни гармати та військову казну товариства. На човні гетьман повертатися не захотів — у ближньому зимівнику на них чекали коні, і ось вона, пригода, котра мало не коштувала йому життя. Тільки скочив з сідла і нахилився, щоб попити з джерельця, як свиснула над головою козацька шабля, пересікаючи татарську стрілу.

— Ще й отруйна, поглянь! Вважай, що я твій боржник!

Ілляш лише тепер злякався, уявив, що могло б трапитись.

Січовики, котрі з місцевих, тому не дивувались: татар поблизу Січі доста, так і дивляться, де б нашкодити, чим поживитись.

— Знахабніли за нашу відсутність. Наскакують, як вовчі зграї!

Говорив якийсь вусань з почету гетьмана.

— А друзі твої в московському поході? Чому від них відстав?

Ілляш здивовано подивився на Сагайдачного, думав, що гетьман того не знає. А він, виявляється, пам'ятає обох його приятелів, з Розтопчею навіть знайомий.

— Хочеш до мене джурою?

Побачив, що козак тому не зрадів і торкнув повіддя коня. Гетьману сподобалось і те — справжній козак!

Охорона поскакала слідом за Конашевичем, тепер вони уже не відставали.

Очищали правий берег від татар київські реєстровці — більшість січовиків, котрі ходили в похід, уже розбрелись по зимівниках чи подались на волость.

Ілляш полохав татар біля порогів, там їх завжди було найбільше. Особливо коло переправи, на лівому березі. Знаходили їх у кущах в кожнім виярку, поміж прибережного красноталу, на човнах у плавнях. Попробуй одірватися від пропливаючої флотилії — одразу нападуть. Їде хто малим числом по суші, теж жди степових розбишак.

Реєстровців прийшла ціла сотня. Пробиралися вони степом, далеко від ріки, щоб завчасно не сполохати татар, а тоді раптом поскакали на берег. Врятувалися лише ті, хто мав човники — чкурнули в плавні, як горобці.

— Давайте охопимо цей гайок!..

Вискочили зо три десятки, а плавнів досягли декілька. Кидаючи коней, скакали у воду і зникали в очеретах.

— Даремна праця, — скептично бурчав січовик, котрий привів реєстровців до порогів. — Завтра прибіжать нові...

Гетьман просив розвідати, чи не буде наскоку орди під кінець літа? Але піймані здобичники лише здвигували плечима. Була то здебільшого дрібнота, вони самі нічого не знали. З весни до осені жили в плавнях, одірвані від усього світу, до аулів приходили лише зимувати.

Та і як було дізнатись, коли татарською мовою ніхто з козаків не володів. Лепече щось, плазуючи по землі, спробуй його розібрати; Ілляш гидував на них дивитися — достойно померти не можуть!

Біля одного порога, там вербові зарослі, мов ліс, виявили їх ціле кишло — у виярку під корінням верби пригасла ватра, простора землянка для награбованого, ще й пов'язані сирицею козаки, обоз з морського походу. Потрапили до бусурмен, коли поверталися на волость.

— Невірні собаки! Мене мало не вбили, бачите?!

Звільнені хотіли прикінчити кривдників, які потрапили в полон, та старшина не дав — лишив гетьмана для розмови.

— Не піде цього літа орда. Ці сюди б не прийшли, коли б готувався похід на волость! — запевнив один із звільнених козаків.

Він трохи теленькав по-їхньому.

Ілляшеві та робота не підійшла, аж зітхнув полегшено, коли старшина наказав повертатись. Звільнені теж влилися до загону; татар, котрих везли на допит, прив'язали до сідел ординських коней.

Бусурменський спожиток та човни козаки спалили.

— Збирайся додому, козаче! — сказав Ілляшеві гетьман, дружньо вдаривши рукою по плечу.

Парубок аж засвітився.

Смерть царя

Дмитрія звела в могилу любов до телятини, він споживав її навіть у піст. Царські кухарі готували її так вигадливо, що блюдо втрачало м'ясні якості — тануло в роті, їсти його можна було одними губами.

На шостому тижні великого посту, коли на царський стіл подали телятину, не витримав навіть Василь Шуйський. Почав сперечатися з царем, що в піст споживати м'ясо гріх. Князя підтримав думний дворянин Татищев. Цар вигнав цього з-за столу, не зіслав лише дякуючи заступництву Басманова.

Навчений гірким досвідом, що одним розголосом самозванця не повалити, Шуйський з двома іншими князями вирішили організувати змову. Вони залучили на свій бік новгородський та псковський полки, що стояли під Москвою для походу на Крим. Шуйський, володар багатьох підмосковних помість, збирав до столиці своїх людей, щоб побачили, мов, царське весілля.

А в Кремлі уже п'яту добу, день і ніч, відзначали одруження царя, на бенкетах подавали по тридцять перемін м'ясних страв. Бенкетували усі — поляки, гості цариці, показуючи свою зневагу до московських звичаїв. Вони бешкетували на вулицях, стріляли в повітря, горланили сороміцькі пісні і зневажали перехожих. Не було кінця нарузі: поляки вламувалися у будинки, де помічали гарненьких жінок, витягали їх прямо з карет на вулицю і ґвалтували.