Смутна доба - Страница 30

У тісняві Софіївського собору їй було навіть жарко.

Зсунувши хустку назад, дівчина зацікавлено розглядала багаті стінні розписи храму, його величний іконостас, пробувала заглянути на хори, звідки линув мелодійний спів.

Тут знаходилася вона вперше, дякуючи власній наполегливості — умовила Лешку піднятися у верхнє місто до собору, відомого на увесь слов'янський світ.

Їх відтіснили вліво, під боковий неф, до усипальниці Ярослава, присутність якої тривожила дівчину. Крутячи по-гусиному головою, Доля бачила звідси відправу біля самого вівтаря.

Чула, що це колишній головний митрополитчий храм, недарма ж його так домагається Потій. Про справи церковні скільки говорили довгими зимовими вечорами у Гулевичів. Софію король віддав уніатам, та духовенство храму, як і Печерської лаври, не визнавали того наказу.

Софія вражала ще здалеку своєю масивною будовою, величезною кількістю церковних бань, покритих листовим свинцем.

Парафіяни, переважно жінки і діти, тихо молились, від вівтаря чулися добре поставлені голоси священиків та дияконів, з-за спини доносився мелодійний жіночий спів.

Хотіла запитати щось у Лешки, та не зважилась.

І раптом потиск лівого плеча, який чутиме потім багато-багато місяців, і тихий шепіт знайомого голосу:

— Невже це ти, Долечко? А ми тебе вже поховали!

Обернулася ривком, злякано, упізнала знайомі дівоче і двоє жіночих облич. Усі з черкаської шляхти, одна ще й сусідка, із замкової площі.

Ховатися було пізно. Усміхнулася до ближньої, зашепотіла у відповідь:

— Як там у Черкасах?

— Вітчим твій відходити почав. Багато місяців валявся у ліжку. Кажуть, знову шукає тебе.

На дівочому обличчі одразу з'явилися сльози, бо сусідка прошепотіла, зневажаючи на осудливі погляди прочан, котрі молилися поруч:

— Ти не бійся, ми нікому не скажемо про тебе!..

І відійшла до своїх.

Вилилися з храму разом з натовпом, коли закінчилась відправа. Пішли в інший бік, аж до садиби полковника Сагайдачного, біля його двору і зараз топталося на прив'язі десяток коней. Крадучись звернули на Поділ.

— Не подобається мені ця зустріч, дитино! — непокоїлась Лешка. — Краще б до своєї церкви сходили, приїжджих там майже не буває...

Доля часто оберталася, боялася, що землячки просто із цікавості вистежать їх. І вітер свистів зловіще за гамазеями, і серце сполохано билося у грудях.

У зв'язку з голодом в Криму гетьмана козацького Григорія Івановича «універсал альбо лист од гетьмана і козаків запорізьких, котрі дають знать про небезпеченство од татар... іж на сході нинішнього місяця грудня, яко скоро Дніпро на звиклих перевозах стане, старший син короля кримського з великою протяжностю війська свого... в царство круля, пана нашого рушить».

Москва

Левкові везло — він та двоє його козаків потрапили в супровід послів Дмитрія з царською грамотою. Посольство було ризиковане, їхали з вимогою оддати Москву.

Після Кром обстановка складалася доброю, до царевича валом валили, особливо простолюд. Чернь бачила в ньому мрію свою, царя-мученика, не байдужого до людського горя, невдаху-реформатора так спротивили, що ладні були замінити його на будь-якого іншого. Хоч після смерті Годунова москвичі і присягли Федорові, царевич вирішив нагадати, що прийде до столиці, коли на дереві листя з'явиться.

Гонці царевича навідувалися до Москви не вперше, цар Борис їх хапав і замучував на смерть. Так було раніше. Тепер ратні люди, повертаючись з-під Кром, принесли вістку, що військо перейшло на бік Дмитрія. Народ вийшов з покори, бояри повідомили патріарха, що почалося повстання, той закликав їх йти на площі, та нічого з того не вийшло.

Москва чекала послів царевича Дмитрія.

Наум Плещеев та Гаврило Пушкін зупинилися спершу в Красному Селі. Одягнуті в добротні кафтани та боярські шапки, у шкапових чоботях, на годованих конях, у супроводі озброєних козаків, вони вразили москвичів, які позбігалися.

Розказували, як позавчора, в передостанній день травня, двоє молодиків помітили за Серпухівськими воротами куряву і підняли веремію, що їде Дмитрій. Нагнали жаху на Годунових. Учора заходилися підіймати на стіни пушки і ядра, народ реготав з кожної невдачі пушкарів, та й ратні люди робили своє діло абияк.

Левко їхав крайнім у ряду, прямо з сідла вислуховував він усякі небилиці — казали, що отаман Корела з донцями стоїть за сорок верст від Москви, що вельможі і купці ховають свої дорогоцінності і бояться більше чернь, ніж Дмитрія.

У Красному Селі жили переважно купці, але й вони не були прихильниками Годунових. Коли по церквах ударили в дзвони, до послів повалили малі й старі.

Зібрався натовп, для послів прикотили якусь підводу. Коли вони прочитали цареву грамоту, залунали здравиці на честь Дмитрія.

— До міста! — ревів натовп.

— Смерть Годуновим!

Уряд вислав проти посольства стрільців, ті злякались і з півдороги повернули назад. Посольство рухалось до центру, оточене щільними рядами простолюду.

Плещеева і Пушкіна припровадили на Красну Площу.

— Смерть Годуновим!..

Гуділи дзвони, до площі звідусіль бігли люди. Зчинилася давка, посли ледве пробились до Лобного місця.