Смутна доба - Страница 22

На Подолі

Прибилася вона до села опівночі. На Медведівській переправі через Тясмин зранила босі ноги, двічі пірнула у якісь ковбані по саму шию. Довго дражнила собак у темряві чужих вулиць, а передсвітом знайшла таки двір Розтопчів. На тлі жевріючого світанку побачила лелече гніздо на сухому дереві, збіч крутого виїзду до Онуфрїївського монастиря. Запам'ятались їй розповіді Левка, як у дитинстві підіймав він лелечат, котрі випадали з гнізда.

Собаче валування розбудило мешканців садиби, спершу блимнув каганець у вікні якоїсь халупки в глибині двору, а тоді засвітилися два хатніх вікна.

— Вгамуйтесь, кляті! — почула вона голос Карпа, що прямував до перелазу.

Мовчки подав дівчині руку, щоб допомогти здолати перелаз. Наче чекав на неї. Упізнав її відразу — звідчаєну, аж темну, у простенькому подраному одязі, дівчину, що прибігла уночі до села, де ніколи не була раніше.

Доля заплакала.

— Ну годі, годі, доню!

— Вони вже приїхали за мною. А я утекла...

— От і добре, що утекла, — підтримав дівчину, хоч і не знав від кого вона тікала.

Як мати прийняла дівчину Текля. Знайшла у що переодягтись, Доля ще не висохла після купання на переправі. Поїла нагрітим молоком, а зуби стукали об глиняну чашку.

Ще після весняного ярмарку дізналася вона про Левкову дівчину, і та одразу стала їй близькою людиною.

Аж вранці на пілку за рядниною забилася Доля у тривожному напівмаренні.

Та не судилося їм спокою того дня, у полудень налетів на Чубівку кінний загін реєстровців, його очолював однорукий Логвин. Спершу поскакали вони вулицею понад нижнім рядом хат, що від Тясмина. Доки розшукували плескачівське подвір'я, де пробігло Левкове дитинство, старші Розтопчі з утікачкою перемахнули задами двору на сусідню гору і гайнули лісом до Плескатого каменя, що звисав над крутим берегом Тясмина. Село і монастир звідти проглядалися, як на долоні.

Карпо не випускав з руки важку півгаківку.

Бачили, як загін налетів на їхнє дворище, та нікого, крім собак, не виявив. Вони ховалися у лісі, а старий Юхно до пізнього вечора пропадатиме на монастирській пасіці.

— Ти не нервуй, доню, ніхто ж тебе в селі не бачив. Ні вночі, коли прибігла, ні вдень — спала, як після купелі. Погасають селом та й поїдуть ні з чим...

Так і вийшло. Загін ще звернув у монастир, а тоді рушив берегом вниз Тясмина до медведівської переправи. За рівчаком вони ще зупинили коней, про щось радились, збившись до гурту. У Карпа виникла якась ідея:

— Почекайте мене, я швидко...

Кульгаючи, шугнув у гущавину.

Коли реєстровці досягли місця, де звисав над прибережним шляхом Плескатий камінь, з лісової гущавини гримнув одинокий постріл. Вершник у зеленій бекеші поник у сідлі, його шапка з барвистим шликом звалилася під ноги коня.

Логвина підхопили, сторожко поглядаючи на лісові хащі, опустили на чиюсь кирею, розтягнену між двох коней, і чвалом понеслися вниз до переправи.

— Убив чи поранив? — гадав Карпо, повертаючись до своїх.

Наказав жінкам лишатися у лісі, а сам подався лагодити в дорогу свій однокінний візок.

Третього дня вони досягли Подолу. Карпо приїздив до побратима двічі, але дорогу не забув: одразу за Житнім ринком звернув у провулочок, де забилася під кам'яні гамазеї скромна господа Таранухи.

Їхній приїзд підняв господиню на сьоме небо. Разом з дівчиною Лешка подалась на базар і одягла Долю, як лялечку. Дівчині так пасувало національне вбрання, що Лешка аж охкала від задоволення. Прохожі норовили заглянути за перелаз їхнього двору; про гарненьку дівчину, що приїхала до волинячки, так називали Лешку сусіди, до вечора знав увесь куток.

— Як у вас мило та затишно! — повторювала Доля, може, тому що скінчилась дорога.

Карпо теж заспокоївся. Навряд чи знайде її тут однорукий. А коли й пронюхає, хай спробує взяти. Це тобі не Чубівка, тут самочинство не в моді. У побратима та Левка он яка сила, глянув на Замкову гору.

З Долею Лешка зійшлася одразу, нестримна у своїх поривах, темпераментна дівчина нагадала Лешці її саму в недалекому минулому. Гай-гай як летить час!

Розказувала дівчині про Левка і не перебільшувала:

— Після вашої зустрічі він про тебе тільки й говорить. Про твою біду, про Логвина та каштеляна. Однорукий прийти сюди не посміє, ти ще не знаєш моїх козаків!

— А де вони? — наважилась запитати.

— Десь за Львовом. У них, козаків, сто доріг...

Жінка весело порядкувала коло печі, навіть заспівала своїх дівоцьких пісень.

Сива зозуленько, не літай раненько,
Не літай раненько, не куй жалібненько!
Літала, літала, та й стала кувати:
Десь мого милого ніде не видати,
Десь мого милого ніде не видати.
На жовтім пісочку два слідочки знати.
Ой один слідочок коня вороного,
А другий слідочок миленького мого!

— Повернеться твій Левко! Лишить десь слідочка, а сам тута вирине!..

Карпо буркнув задоволено:

— Тобі й старості нема, Лешко, — і додав по обіді: — Піду на базар, а завтра й додому.