Смутна доба - Страница 20

Придивлявся до кожного, бо справжніх прихильників мав небагато. Митрополит відкинув навіть тих, з ким починав, включаючи владику Терлецького, вважав, що усі вони хилі духом і бездіяльні. Єдиний, хто став його опорою і, можливо, спадкоємцем, був той одержимий з Володимира Іосафат Кунцевич, тому й тримав його поблизу себе, на Білій Русі. А в Києві достойного не знаходив.

Після минулорічного краківського сейму, на ньому схизма таки домоглася, щоб Печерська лавра лишилася за православними, він ще продовжував надіятись. Особливо порадувала митрополита смерть Христофора Родивіла, великого литовського гетьмана, однодумця князя Острозького. Гетьман багато допомагав князеві Василю-Костянтину у сеймовій боротьбі проти унії. Родивіл, віленський воєвода, був і покровителем Віленського православного братства. Після його смерті вплив князя Острозького на короля наполовину впаде, і Печерську архімандрію він таки одвоює!

— Особливо дбайте, щоб не виникло у Києві братство. Бо тоді простолюдин візьме владу над вірою, а тут, на покордонні, розбещена козацька кров бурхає у кожного, і осилити схизму нам буде важко!..

Це говорив він кожному, завбачивши сутану.

За братства він взявся із самого початку, ще як одержав митрополію. Насамперед зліквідував його у Бресті, більшість братчиків зазнали там баніції та позбулись маєтностей. Брестську братську школу перетворив на єзуїтський колегіум, поставивши на чолі нього привезеного з Риму доктора богослов'я Петра Аркудія, грека-уніата, вихованця римської колегії. Відняв у віленського братства Троїцький монастир і теж заснував там колегіум. Його ректор Петро Сумеретникович видав за дорученням митрополита книгу «Оборона собору осьмого, флорентійського», скеровану проти подібного православного видання в Острозі. Пакунок згаданих книг Потій привіз у задку карети, настоятель монастиря вручав їх кожному, хто побував у митрополита.

Головне, не випускати ініціативу. Король пообіцяв віденському братству навіть ставропігію, дозволив будівництво власної церкви та набрати власне духовенство, а чим це кінчилось?! Грамотою, яка усе те відкинула. Іншою грамотою король заборонив навіть магістрату спілкуватися з віленськими братчиками, назвавши їх банітами. У Віленському монастирі вдалося йому, Потію, навіть забрати у братства вівтар, а єзуїтські спудеї на Пасху погромили братську школу!

— Наступайте на схизму, і ви її переможете! Благословляю вас на рішучі дії!..

Прийняв він Володимирське єпископство, не думаючи про збагачення, як владика Кирило, навпаки — позбувся навіть сенаторського крісла, яке мав, будучи брестським каштеляном. Переслідував одну мету: залучити Україну до апостольської столиці і в ім'я того не вибирав засобів. Знав, що успіхи унії пов'язані з його іменем, тому не шкодував сил.

Дидискали Київського колегіуму, з ними Потій якраз вів мову, побожно дивилися на свого митрополита.

— Винищувати схизму маємо мудро, їхніми ж руками. Задля того можна йти на все. Хоч запам'ятайте, до перемоги ближчий той, хто ламав твердь зсередини, там, де надрив і не підозрюється. Привабте до себе їхніх дітей, особливо з поважних родин, і завтра вони зроблять те, на що не пішли їхні батьки. У такий спосіб ми розкололи навіть рід Острозьких...

Учителі колегіуму ствердно кивали головами, вони розуміли свого пастиря з півслова. Згадка про дітей князя Острозького, які перейшли в католицьку віру, виявилась особливо переконливою.

— А ще маємо відбирати у них храми. Будучи владикою берестейським, я чинив це ще у час запровадження унії. Те, що православні провели тоді свій собор у протестантському домі, дуже їм зашкодило! Готується королівська грамота відносно нашої юрисдикції над усіма церквами і духовенством руським. Грамота увійшла в силу після сейму. Ми повинні, одержавши такі широкі права, належно їх використати!

Коло інтересів його високопреосвященства виявилось широким.

— Молитися маємо також за успіх царевича Дмитрія, його вихід на трон московський, — митрополит перехрестився. — То велика надія наша!

Потій запевнив свого намісника, ігумена Видубецького монастиря:

— За відданих нашій вірі людей, котрі прийдуть до унії завдяки старанням вашим, я подбаю належно! Хай благословить вас господь!

З київським воєводою митрополит зустрічі не мав.

Рильський монастир

Інок Іоанн зрадив традиції: повернув на Болгарію. Довго петляв незнайомою країною, доки вибрався на шлях, що вів з Афін на Софію. Уже втомився горами, які роблять людину піщинкою, відчував нав'язливу потребу вийти на рідні рівнини.

Якось зіткнувся з прочанами, котрі брели з поневоленої католиками України. Зустрів майже земляків, обох з Волині. Всілись на обочині дороги, згадували Володимир і Дубно — господи праведний, від одних назв заспівали в душі божі хорали. А коли згадали наругу над вірою, уніатське засилля — серце закам'яніло.

— Простуємо на Афон, прохати помочі народові своєму. Звідти чутно голоси на його захист, то ми й пішли!

Вони не сказали, чи був там і його голос, але інока Іоанна те піднесло.

Уже немолоді паломники у сіряках та грубих суконних шапках і старий монах у подраній вовняній киреї довго сиділи на уламкові скелі, котрий, падаючи згори, чомусь зупинився край лісового шляху. Паломники хотіли дізнатись про Святу гору, та монах не давав їм слова сказати — розпитував і розпитував про наругу, котра чиниться в його горьованому краї.