Смутна доба - Страница 113

113

А в середині червня в урочищі Суха Діброва під Києвом збирається велика козацька рада. Була вона, як сказав той же князь Збаражський, наче «останніми зборами» собору. Рада займалася не лише церковними справами, йшлося головним чином про участь козаків в боротьбі з Туреччиною на боці польської держави.

Обставини підпирали, турки уже підходили до гирла Дністра.

На раду прибули митрополит Іов Борецький, єпископ Курцевич, колишній ігумен Зарубівського козацького монастиря, півсотні ченців та вдвоє більше священиків. За іншими даними — зібралося триста священнослужителів.

Урочище заповнили десятки тисяч козаків на чолі старшин та обох гетьманів. Коней і зброю тримали вони при собі, в центрі урочища виставили гармати.

З королівською грамотою до козаків приїхав сенатор Бартош Обалковський.

На ксьондза Оборницького, він супроводжував королівських послів, обстановка подіяла гнітюче. «Треба боятись, — писав ксьондз, — аби не дійшло до повстання, до селянської війни. Дуже вони розійшлися, побачивши себе у такому зборі і силі... Упаси, боже, тутешніх католиків, їм нікуди буде утікати. Все живе покозачилось».

Королівські посли оголосили козакам рішення сейму, не скуплячись на обіцянки. Козаки були дуже потрібні шляхті, Осман II уже підійшов до Білгорода, крім татар у нього зібралось 162 тисячі яничар, 26 гармат, султан мав караван з 6 тисяч верблюдів. Для настраху невірних султан прихопив чотирьох бойових слонів, значну частину озброєння везли на суднах.

А новий коронний гетьман віленський воєвода Ходкевич з королевичем Владиславом стояли під Львовом і не поспішали до Хотина, у них не було війська (лише на середину серпня зібралося сорок тисяч жовнірів та 38 гармат).

Тому королівський секретар Вартоломей Обалковський і обіцяв козакам золоті гори.

Рада ухвалила прийняти пропозицію сейму і виступити проти турків, а також відправити до короля послів. Поїхали Сагайдачний, володимирський єпископ Курцевич та ще дві особи, імена яких загубились в темряві віків. До столиці посли прибули якраз на час роботи сейму, їх кілька раз прийняв король.

Але це було пізніше. Наступного дня в Сухій Балці говорили про релігійні справи. Митрополит скаржився на важкий стан православної церкви, Сагайдачний прочитав звернення до козаків патріарха Феофана. Очевидці розповідають — спершу гетьман поцілував послання, а як скінчив читати: приклав його до тім'я голови.

Лист патріарха справив враження. Козаки обіцяли захищати православну віру, клялися на вірність королеві у боротьбі проти турків. Бородавка сказав:

— Перед військом запорізьким тремтить земля польська, турецька і увесь світ!..

Уже донеслось до Сухої Діброви, що частина запорожців, котра пішла в морський похід на Костянтинополь, спалила турецький флот у гирлі Дунаю, знявши з нього гармати.

Яцько Бородавка повів на Хотин об'єднане сорокатисячне козацьке військо, пішов з «грицями-свинопасами» рятувати Корону, він буде страчений перед вирішальним боєм — на його місце стане Сагайдачний. Гетьман теж помре від отруєної ворожої стріли, пущеної в нього під Хотином. Свою значну спадщину він заповість Львівському і Київському братствам та іншим монастирям, церквам і школам, назначивши опікунами митрополита Іова та спадкоємця у гетьмана Оліфера Голуба.

Треба сказати, що король цього разу з вдячності за Хотинську перемогу проявив прихильність до смертельно пораненого гетьмана, навіть посилав до нього свого лікаря.

Але й ту прихильність Сагайдачний використав не для власних благ, а на користь свого народу.

В своєму листі до короля, написаному перед смертю гетьмана, він писав: «Покорно, сльозно прошу, дабы тое козакам творимое бедствие и озлобление, превысоким и грозным вашего найяснейшего величества мандатом было запрещено и ускромлено. Особливо уния за милостивым вашего найяснейшего королевского величества позволением, теперь з Русь срез святейшего Феофана патриарху иерусалимскому знесенная, абы впредь в той же Русь никогда не обновлялася и своих рогов не возносила».

Поховали його, каже П. Максимович, за вівтарем Братської церкви, та потім за свідченням кращого знавця Січі Олени Анапович, кості великого сина нашого народу невдячні нащадки викинули з могили, землю залили асфальтом, по якому щодня гупають чобітьми курсанти військово-морського політичного училища, нащадки славних мореплавців-запорожців.

Епілог

Пройде багато століть, а її так і називатимуть — Таранова могила. Самотньо стоїть вона у степу, відкрита усім вітрам, тільки величиною переважає інші, що імліють на обрії. На вершині могили незугарна жердяна споруда з паліччя, а вгорі, на її помості, куди веде ненадійна драбина, — жмут бур'яну в непридатному для вжитку щербатому казані.

Безкрайній ранковий степ по-особливому принадний і тихий. Високе літнє небо над безміром світу. Тільки-но визирнуло сонце — і кожна билинка заграла усіма барвами, вітаючи новий день.

Та старому Таранусі не до споглядання: він саме готував немудрий козачий сніданок. Напарник, теж уже немолодий козак, розгнуздував біля могили коня.

113