Смутна доба - Страница 107

107

На Україні, приналежній до східної віри з часів Київської Русі, сьогодні лишився один православний єпископ. Перемишльська кафедра десятиліття лишалась незаміщеною. Такого Феофан, патріарх вселенської церкви, допустити не міг, навіть якщо те коштувало б йому життя.

У вузькому колі братчиків він сказав:

— Все, що від мене залежатиме, мною буде зроблено. Не обмежую вас і часом. В ім'я Божої справи люди на хрест Ідуть. Але робіть усе, не порушуючи церковних канонів і в таємниці, щоб єзуїти не завадили нам...

Найскладнішим виявилось провести з'їзд духовенства митрополії для визначення кандидатур ієрархів. З метою конспірації з'їзду вирішили скликати його на престольне свято Печерського монастиря — день Успіння.

Довго не зважувалися збирати верхнє духовенство у Києві, та гетьман поручився, що безпеку забезпечить. Престольне свято провідного в митрополії монастиря завжди було людним і тривалим, це і вирішив використати Сагайдачний.

Київські братчики підтримали гетьмана.

Підготовкою до відновлення православної ієрархії займалося Київське братство, воно проводило і відбір кандидатів на єпископів. Сагайдачний з козаками став збройною силою братства. Гетьман також допомагав справі матеріально, але очолював проведення операції не він.

Проте гетьман брав участь у таємних нарадах, літопис пастиря Густинського згадує між представників від різних країв України і Сагайдачного. Очолювали здійснення відновлення православної ієрархії представники від різних областей — Волинської, Подольської, Підгірської, Покутської, Підляської, Литовської і Української.

Кандидатів в архієреї висували всі приїжджі.

Історики пишуть, що ролі Сагайдачного у відновленні православної ієрархії не можна перебільшувати, то була велика колективна робота. Авторові видається, що ключову роль відіграв Іов Борецький. Недарма ж він чомусь раптово передав школу Касіяну Саковичу, постригся в монахи і одразу став ігуменом Михайлівського монастиря.

Такий швидкий службовий ріст Іова Борецього наводить на думку, що поновлення ієрархії на Україні глибоко продумана робота київських братчиків, які врахували навіть гіркий досвід з митрополитом Рогозою і підготували собі кандидата в митрополити.

Михайло Грушевський писав, що патріарх Феофан «протягом осені і зими 1620 року в різних місцях у великому секреті посвятив митрополита п'ятьох єпископів на всі владицтва українські й білоруські».

Щось не так у цих датах, та про це на своєму місці.

Цецора

Трапилося це одразу після його закінчення колегіуму в польському Ярославлі, де Богдан вивчав латинь. Прибув посланець від батька з наказом негайно прибути до Суботова, хоча юнак мав інші плани — його запросив на літо до свого маєтку хрещений батько князь Сангушко.

— Чого б це йому я став потрібен? — дивувався Богдан, але перечити не посмів — була то воля батька.

Разом із посильним поскакали до Львова, а звідти — на покордоння. Богдан уже доросла людина, батько без поважних причин його б не викликав.

Коли досягли Кам'янки, яку перерізав милий Тясмин, тьохнуло серце, то були милі краї його дитинства.

Покордоння як завше нуртувало — скакали у степ козацькі чати, населення повсякчас готове було до відбиття татарського наскоку, а в придорожній корчмі можна було дізнатися про новини, які відбувалися у цілому світі. Поблизу Умані мало не лишилися без коней.

Польща переживала важкі часи. Повстання у Чехії, що стало початком тридцятилітньої війни, торкнулося майже всіх європейських держав, не обійшло воно і Корону — Річ Посполита допомагала австрійському імператорові, ставленик Польщі молдавський воєвода Граціані загрожував Чехи.

А навесні 1620 року Польща зіткнулася з Туреччиною, приводом став напад польських конфедератів на землі трансільванського воєводи. Богдан ще в Ярославлі дізнався, що в Молдавію вступило шестидесятитисячне турецьке військо Іскандера-паші, на допомогу йому йшла двадцятитисячна буржацька орда мурзи Кантемира.

У Суботів прибули вони десь опівдні, і одразу хутір заходив у божевільному ритмі — підстароста Михайло Хмельницький з гостями, що прискакали з Чигирина, гучно відзначили приїзд сина.

— Ти уже зовсім дорослий, Богдане!

Батько не починав, з-за чого змусив його скакати майже через усю Корону, синові теж не хотілося виявляти нетерплячку — скаже сам. Лише коли захмелілі гості заповнили поросле споришем хутірське подвір'я, старий Хмельницький звернувся до давнього свого надвірного козака:

— Подавай, Нечипоре, що молодому козакові належить мати! Давно тебе чекають ці обладунки, прийшла пора їх приймати!

Він брав з рук Нечипора, який колись учив Богдана у сідлі триматись, шаблю у дорогих ножнах, рушницю, спис та інший бойовий спорядок, потім Нечипор підвів вигуляного в степах скакуна.

— Тримай сідло і покажи на що ти здатний!

Юнак легко відірвався від землі, крутнув двором, а тоді понесло його за хутірські ворота аж до шпилю ближнього пагорба. І назад пер, як на пожежу, а перед воріт став цапа, і хоч би поворухнувся.

— Браво! Славний козак!..

— То ж збирайся в дорогу сину, скоро похід. Відвідай, хто тобі дорогий, а через три дні вирушаємо!..

107