Смутна доба - Страница 106

106

Знання владикою Авраамом російської мови полегшувало спілкування.

Козацьке посольство Сагайдачного з'явилося в Москві у березні 1620 року одночасно з приїздом Феофана. Гетьман зрозумів, що компроміс з королем підірвав його авторитет. Побачив водночас і прагнення козаків до союзу з Москвою.

Петро Одинець оголосив у посольському приказі, що «прислало їх усе запорізьке військо, гетьман Сагайдачний з товаришами бити чолом государю, що вони всі хочуть йому, великому государю, служити головами своїми».

У грамоті козаки «царській величності писали і словесно приказним людям говорили, що гетьман, отамани і все військо... в покорі царській величності хочуть бути і, за порогами діючи, хочуть службу проти всяких ворогів виявляти».

Думний дяк поставив їм питання про взаємини короля з турками, чи він на віру нашу зазіхає. Запорожці відповіли, що їх те мало обходить, бо з приходом весни вони знову за пороги, а «царській» величності всі б'ють чолом і хочуть, щоб «нас государ вважав своїми слугами».

З посольством у гетьмана нічого не вийшло. Цар послав йому через Одинця триста карбованців «легкого жалування» і грамоту такого змісту: «Надалі ви у вашому жалуванні забуті не будете, виходячи з вашої служби, а на кримські улуси вас не посилаємо, тому що кримський цар Джанібек-Герей сам, його царевичі, князі і мурзи на нашу державу війною не йдуть і людям нашим шкоди не чинять, і наші люди також кримським улусам не чинять».

Такі факти донесли до нас історики. Водночас твердять вони, що посольство Сагайдачного з'явилося в Москві на час приїзду патріарха Феофана не випадково.

Так воно, очевидно, й було. Петро Одинець прийшов до патріарха від київського братства, мав він доручення, що братство бере на себе охорону патріарха під час його повернення додому.

У березні 1620 року єрусалимський патріарх виїхав з Москви. Шлях його лежав московськими землями, а потім через Україну на містечко Бар. До почету патріарха приєдналося посольство запорожців на чолі з Петром Одинцем. Стрільців, що мали супроводжувати патріарха, козаки відпустили.

Московський уряд відхилив пропозицію Сагайдачного — боявся ускладнень з Польщею.

Весна взялася рано, уже в перших підмосковних селах люди виповзали зі своїх темних дерев'яних жител, убогих і сумних, як поруйновані пташині гнізда, ладнали немудрий польовий інструмент, готуючись до виходу в поле. Якось потроху і до них верталося життя, до того ж південні краї польська інтервенція частково поминула.

На кордоні з Україною, тут починалися польські землі, єрусалимського патріарха зустрів Сагайдачний з полком київських реєстровців.

Особисту охорону патріарха гетьман доручив Розтопчі.

— Очей не спускай, куди б він не йшов, — наказав Левкові. — Трапиться що, позбудешся голови!..

Левко бачив, що патріарх теж милувався кремезним і показним гетьманом, в ощетиненому списами оточенні козаків, наче влитих у сідла. Якийсь час Сагайдачний утримував свого скакуна біля карети патріарха.

Патріарх цікавився релігійною обстановкою на Україні, хоча помітно було, що він її добре вивчив. Розпитував про нового уніатського митрополита Рутського, про побиття спудеїв мінського Петропавлівського братства учителями тамтешньої уніатської школи — ті побили свої жертви до крові, багатьох тяжко поранили.

— У нас вони теж нахраписті. Та козаки не дають їм розгулятись...

Патріарх дивувався, чому гетьман привів із собою так багато козаків. Сагайдачний змовчав, не хотів переповідати розголос, що поляки хочуть арештувати патріарха, як колись протосинкела Никифора.

За патріархом, дізнався гетьман, всюди слідкував особливий агент короля Пачановський.

Під'їздили до Києва, коли уже розпускалися верби на Дніпрі. Після довгої зимової пори знову метушилися по річці вітрильники, великі і малі судна, ком'яги і плоти. Патріарх, мабуть, любив воду, бо міг годинами милуватися жвавим життям Дніпра.

Зупинився патріарх зі своєю свитою в домі богоявленського братства і знаходився під посиленою охороною, козаки берегли його, казав сучасник, «аки пчелы матицу свою».

Як людина допитлива Феофан користувався нагодою, щоб докопатись до коренів цієї дивовижної землі. Він побував на руїнах Десятинної церкви, кілька разів побував у Софії. Ретельно оглянув лавру та її печери. Скориставшись появою в місті Ісаія Копинського, довго розпитував бродячого монаха про релігійні проблеми лівобережжя України.

Коло управи братства тепер щодня товклися зіваки, сповідаючись побачити найближчу до Бога людину з краю, де тіло Хрестове.

Левко хвалився дружині, що коло патріарха він навчився терпінню. Людина непосидюча за вдачею, він тепер не мав ні хвилини спокою.

— Патріархові припало до вподоби наше місто, тому й не їде далі!..

У те повірили кияни, приємно вражені такою високою оцінкою їхнього міста.

Патріарх затримався у Києві на увесь великий піст, відвідування ним більшості міських церков було швидше всього ширмою.

Справа ховалась далеко глибше. Феофан, ознайомившись з обстановкою, без вагань погодився здійснити майже неможливе — відновити православну ієрархію на Україні. Які могли бути вагання у намісника Бога на землі?! Протосинкел Никифор, подвиг якого ще був живим у пам'яті віруючих, став для патріарха взірцем і погодився він, як твердять деякі історики, може, ще в Москві.

106