Смутна доба - Страница 88

На прощання віддала Долі одну зі своїх карет з кращим виїздом, мала вона їх декілька.

— І не перечте! Щоб мої онуки на візнику! Сором на усе покордоння!..

Шляхетського гонору у неї вистачало.

— Господи, що робитимемо з вашими рисаками у Києві?! Та вони ж і нас з'їдять!

Доля і Левко запрошували пані Логвиненкову в гості.

Через місяць-півтора за Долею прийшли з магістрату. Жінка аж сполотніла — що б могло бути?! Левко теж не знав чим її заспокоїти. Довго сидів під дверима магістрату, усяке передумав.

Доля вийшла досить ошелешена, з якимись паперами — виявляється, мати переписала на неї канівський маєток.

— Приймайте спадок, кажуть. А як його приймати?!

Розхвилювалася, навіть вечеряти не захотіла.

Канів

Виїхали в екіпажі, подарованому матір'ю. За кучера сів Отрош, він наче все життя правив кіньми.

Васка аж стрепенулася, коли почула, що вони збираються до Канева. Доля те помітила і зрозуміла.

— Я б хотіла, щоб і ти поїхала з нами!..

Дівчина аж головою стріпнула вимучено.

До Трипілля хлопці тримались, а тоді розійшлись. По черзі просилися до батька в сідло, потім їм забагнулося купатися. Берег з правого боку зривистий, течія стрімка і небезпечна. Під вечір, уже коли показався Канів, виїхали на якусь завідь, де хлопці таки полізли у воду. Скочив до них прямо з крутизни берега і Левко — підстраховував меншого Ярмося.

Наробили у заводі шуму — усе птаство сполохали. Левко нарвав цілий оберемок латаття. Першою вручив Васці — та незворушно сиділа на віднесеній паводковими водами корязі, піджавши під себе ноги.

Дівчина подякувала і знову сховалася у собі. Вид мала вона невеселий.

До містечка під'їхали з тилів, одразу на Ситники.

Отрош відкрив чужі ворота і рішуче загнав екіпаж на подвір'я. На просторому ґанкові, а потім унизу з'явилися мешканці двору, вони упізнали знайому карету і панночку, кланялись, та приїжджі не звертали на них уваги.

Слуги поглядали один на одного і не знали, що їм чинити. Про те, що маєток відписаний панночці, знали всі, та бути новою господинею вона навіть не намагалася.

Отрош ворота не закрив, Васка усе ще знаходилась на задньому сидінні. Левко не зрозумів, чому карета покинула двір, не знав, як вести себе з догідливим економом, той запам'ятався йому ще з сутички під горою Московкою.

Отрош піддав до центру містечка, а від церкви повернув рисаків круто вправо, на виїзд із Канева. Васка здавалась байдужою до всього, що діялось, хоч помітно було, що вона бліда і холодок проймав вродливе широке обличчя.

Козак гнав рисаків угору, аж доки на виїзді з містечка не помітив великий дубовий хрест над порослою травою могилою.

— Тут ми його поховали!..

Васка зійшла з карети, навіть не помітивши протягненої руки. Як стала коло хреста, так і стояла, байдужа до всього на світі. Отрош не тривожив її своєю присутністю, та вона у його бік ні разу і не глянула.

Десь за Мар'їною горою уже сідало сонце, у маєтку їх, мабуть, чекали, та він не зважувався потривожити її мовчанку.

Увечері Отрош сказав господарям маєтку:

— Якщо вам потрібен управитель, то вважайте, що ви його маєте.

Доля мало не кинулась його цілувати — вона остаточно розгубилася.

Знову Канів

Подружжя Розтопчів лишили в маєтку все без змін. Доля на все згоджувалась, Левко ні до чого не втручався. Отрош повівся круто лише з Довбнею, просто сказав йому, що не хоче його бачити у дворі і за управителя тепер він. На кожен вияв догодити йому Покрова спалахував, обличчя вкривалося нездоровим рум'янцем, і він вибухав.

Землі на Канівщині не з кращих — там пісок, там яри. Але випаси коло містечка та в околишніх лісах добрі, тому в маєтку тримали переважно худобу. З промислів дворові люди займалися рибальством та сушінням риби на продаж.

Нового управителя цікавили лише худоба та промисли.

Якимись шляхами до Отроша дійшло, що пані Логвиненкова визначила, кого з прислуги лишити. Його те влаштовувало — менше голову ламати. Не переносив він лише білявку Магду, котра перші дні щоразу траплялася на його шляху і виявляла всіляку увагу.

Та він і тут не спішив. Дізнався, що пані теж недолюблює Магду, мала з нею якісь старі рахунки. До решти пані виявилась байдужою, оберігала лише стару няню, котра доглядала увесь їхній рід.

— Мене це влаштовує, — похвалився Оникієві з Бованів, котрого забрав до себе. — Я б взагалі усіх їх, крім скотарів та кухарки, порозганяв. Дармоїди і хапуги, яких світ не бачив.

— Роби як знаєш! — одразу схвалили його дії спадкоємці І більше до господарських справ не втручались.

Наступного дня Отрош знову підготував екіпаж і поставив коло ґанку. Глянув промовисто на Васку і та зрозуміла — для неї.

— Дякую тобі, Отроше!