Смутна доба - Страница 81

Митрополита Потія прийняли не відразу, просили зачекати. Це ще піддало, бо вдачу мав він вразливу. Папа римський приймав його відразу!..

Доведений до крайнього, Потій гнівно увійшов до зали, де приймав його цей невихований хам. Воєвода не приклався до його руки, навіть не помітив владику, рівного кардиналу!

І розмова ходила якась рвана, хоч Потій заради справи вирішив зломити свою гординю.

— Надто глибоко засіла схизма у вашому воєводському місті, князю! Маємо спільно ліквідувати її! — Жолкевський навіть не кивнув головою, сідаючи у своє крісло з високою спинкою.

— Вина в тому не ваша, пане воєводо! Це нерозумна відраза до унії покійного воєводи Острозького, це козацтво і паства, своєвольна і зухвала, як усе тут, на покордонні!..

Воєвода думав про своє, навіть не приховував байдужості до співрозмовника. Це переходило усі межі, проте митрополит тримався.

— Цієї осені ми відкрили у Києві єзуїтську колегію, ударивши тим по їхніх церковних школах, а на братську вони ще не розжились. Приїхав до вас, князю, і відносно приміщення, бо колегіум започаткували у пристосованім. Я навіть у Володимирі у своїй соборній церкві відкриваю уніатську школу, записав на неї з прибутків своєї кафедри 250 злотих щорічно...

— Владика не щедрий, — нарешті заговорив Жолкевський, мабуть, щоб принизити митрополита.

Потій аж посірів, книжка, яку хотів подарувати воєводі, уже заважала.

Все ж заговорив про похід самозванця на Москву і місце втому поході коронного війська. На Лжедмитрія покладали великі надії курія і сам папа.

Та Жолкевський не знайшов за потрібне говорити із схизматичним митрополитом про високі коронні справи. Адже унія теж щось середнє між католиками і схизмою.

Розкланялись вони сухо.

Трохи історії

Відбулось таємне вінчання Марини Мнішек з Молчановим, здійснене її католицьким духівником. Він переконав Марину, що так треба для блага римської церкви. Мнішеки визнали самозванця істинним царем Дмитрієм.

У Польщі склали інструкцію, як діяти Молчанову. Документ дійшов до наших днів, там близько двох десятків пунктів, усі вони підпорядковані утвердженню московської унії.

Старий Мнішек прожив у Тушинському таборі близько чотирьох місяців і виїхав до Польщі. Взаємини між ним і донькою зіпсувалися, батько не дав їй благословення. Кажуть, він побачив безперспективність її намагань стати московською царицею, хоч був призвідцем тієї авантюри. Більше він не напише Марині жодного слова, навіть коли та проситиме шмат тканини на спідницю. По суті, покинув її напризволяще.

Військо самозванця лишалось зимувати в Тушино, за десяток кілометрів від Москви, взяти яку Молчанову не вдалося. Зібралося там двадцять тисяч військової потолочі, переважно ляхів, у тому величезному натовпі не було ніякої дисципліни. Вояки вимагали платні, а де самозванець міг узяти грошей?!

На зиму тушинці побудували загони з хворосту та соломи для коней та землянки для себе, поставили хто яке опалення. Для царя і цариці звели просторий житловий дім.

Лжецар оббирав міста, які йому присягли, чужинці грабували населення. Люди покидали населені пункти і тікали в лісові хащі.

У Тушинському таборі вистачало всього: м'яса, борошна, сиру, повсюди валялася забита худоба, бродили собачі зграї. Біля військового стану жило кілька тисяч купців, вони привозили війську харч та всілякі напої з монастирських погребів. У таборі зібралося багато жіноцтва, вигнаного з сіл, і тих, хто полюбляв розгульне життя. Процвітало насильство, розтління малолітніх, іновірці змушували православних монахів і монахинь співати сороміцьких пісень, шляхта заганяла в церкви худобу, на вівтарях годували собак, а на великих іконах, писаних знаменитими майстрами, чинили блуд з п'яними жінками.

Самозванець перестав бути «царем черні», його зненавидів простолюд за кривди, ним заподіяні. «Камінь заплакав би від тодішніх бід землі московської», — сказав один німець-сучасник.

Люди збираються у загони і починають боротися з чужинцями, як казав літописець, не шкодуючи голів своїх. На всю Московську землю прославилась героїчна оборона Троїцького монастиря, його так і не змогло взяти тушинське військо, хоч тримало в осаді до весни 1609 року.

Москва теж перестала підтримувати самозванця, хоч і Шуйському не симпатизувала. Підривала авторитет царя Василя неймовірна дороговизна. Неспокій торкнувся навіть бояр.

Цар звертається за допомогою до шведського короля, на початку 1609 року він її одержує. Карл XI розумів, що несуть вороги його московському сусідові. «Якщо поляки і литва стануть над вами, — писав він, — то не пощадять вони ні патріарха, ні митрополитів, ні архієпископів, ні ігуменів, ні воєвод, ні дяків, ні дворян, ні дітей боярських, ні гостей, ні торговий люд, доки не винищать славний російський рід».

Навіть окремі шведські воєводи слали на Московщину обурливі листи: «...як вам не соромно слухати всілякі нісенітниці та брати в державу всякого негідника, якого вам приводять литовці».

17 лютого 1609 року у суботу на масляну заколотники спробували повалити Шуйського, але не змогли підняти бояр. На Лобне місце силоміць витягли патріарха Гермогена, та він не пішов проти законного царя.