Смутна доба - Страница 40

Тарануха здогадувався, чому князь вирішив їхати, не дочекавшись Пасхи. Хоче пригасити невдоволення короля морським походом Сагайдачного. Змінити воєвода уже нічого не міг, похід відбувся, своїм поверненням до Києва князь хотів бодай створити якусь видимість дії. Поїздка через Острог повернення затягне.

— Прибув монах Іоанн зі Святої гори.

— Хай чекає мене...

Забравши коня у сторожі, Тарануха поскакав тихими ранковими вулицями княжого міста до родової фортеці Острозьких.

У півтемряві пустої родинної церкви, де ще помітні сліди недавньої пожежі, князь спинився коло надгробка сина Олександра. Довго стояв, втомлено закривши очі. Чому ти не пережив батька, за що така божа несправедливість?! Чим я погрішив тебе, господе?

Олександр, світла голова, на сеймі у січні 1603 року виявив себе першим поборником релігійної свободи. Як достойно захищав він свою віру, які переконливі аргументи знаходив! Домігся навіть зняття баніції з Григорія Балабана, архімандрита жидичинського монастиря.

— Сину-сину, недарма помер ти в нещасливий день. З тобою лягли в могилу останні надії Острозьких як захисників рідної віри!..

Прошепотів і замовк надовго. В голову йшло різне, поволі витіснило родинний біль.

Православно-церковні питання на Варшавському сеймі 1605 року вирішувались у складній обстановці. Насамперед, пов'язана вона була з московськими подіями. По-друге, козаки розгромили три турецьких міста, чекай тепер османського гніву.

Все ж на сеймі остаточно вирішено питання про Києво-Печерського архімандрита, уже пішла королівська жалувана грамота, що бути ним Єлисею Плетенецькому за «пильними просьбами» київського воєводи, Сигизмунд таки боїться йти проти нього. Правда, у тій же грамоті король стверджує і законність влади уніатського митрополита над українською православною церквою, але те не визнавав ніхто.

Князь О. Острозький помер 13 грудня 1603 року (Ред.)

Хвилювали православну церкву прямо таки ганебні віленські події. У головний литовський трибунал надійшла справа диякона Віленського братства Антонія Грековича. Учинив той найтяжчий чернечий гріх — виявлено було його гріховні зв'язки з монахинею Катериною Личанкою. У суворих канонах всіх релігій це моральна смерть ченця. А спритний Грекович лишає православне братство і перебігає до Потія, прийнявши уніатство. Грекович не з'являється на трибунал, бо ж він тепер непідвладний православним інституціям; Топчевський, уповноважений братства, визнає справу Грековича підсудною і осуджує його до найвищої кари — смерті або довічного вигнання.

І тут на захист Грековича виступає Потій. Вирок головного литовського трибуналу він не визнає. Пише Сапезі, що його у трибуналі «лишили не тільки митрополичої юрисдикції, а й посади та сану», пише, що справа не в Грековичу, а у ньому самому, це його вирішили зганьбити й осоромити.

Дивовижно, та на захист Потія одразу виступає король, видає універсал, що рішення трибуналу по справі Грековича позбавлене законної сили, бо воно підриває митрополичу владу.

Князь Василь-Костянтин обурювався, його дивували прямо таки аморальні вчинки владики Потія, легковажна поведінка короля, але Віленському братству нічим він допомогти не міг, порадив їм шукати захисту у князя Януша Родивіла, онука Острозького.

Двоє Віленських братчиків, що приїздили до Острога, повернулися додому ні з чим.

— Важко буде православ'ю, синку, доки при владі знаходитиметься його королівська моць Сигизмунд Ваза!..

Він покинув церкву з сумними думками.

Князь Острозький прийняв інока Іоанна у залі надвратної будови замку, де приймав він почесних гостей.

Князь підвівся, коли Вишенський зайшов до зали. Були вони такі несхожі: низькорослий огрядний князь у вишуканому дорогому одязі і худющий довготелесий чернець у подраній рясі та вицвілому клобуці. Інок Іоанн видавався набагато старшим за князя.

Говорили вони про загнану в глухий кут православну віру, про нього самого, пришельця з Афону, торкалися незгод афонського інока з львівськими братчиками. Князь своїх думок не висловлював.

— Їдьмо до Києва, отче Іоанне. Сьогодні православний Київ стає над усіма містами України.

— Незрозуміле життя тут, княже!..

Долю викрали

Повернувся воєвода якось непомітно — Київ ще говорив про Варну, про спалені околиці Стамбула, про обрання Сагайдачного запорізьким гетьманом. Щодня обговорювались якісь подробиці походу, здебільшого вигадані.

Тарануха ставився до тих розповідей спокійно, інколи з усмішкою. Кому знати краще про труднощі морського походу, як не багаторічному галернику?!

У боковій залі воєводства, відданій надвірним козакам, зібрався їх цілий гурт. Перебирали подробиці походу, заздрили реєстровцям, які ходили з Сагайдачним у море. Король мовчить, та воно й зрозуміло — надто часто невірні стали порушувати польські кордони. А в короля свого війська жменька, завжди, коли що, біжить до реєстрового козацтва!

— Чи повернеться Конашевич до Києва?

Хто міг на те відповісти? Ніхто!

— Мабуть, повернеться. Гетьману що робити, коли роз'їдуться на зиму січовики. А провід реєстровців — влада певна.