Смутна доба - Страница 38

— Ніколи! — ревіли галери.

— Повторюю, ваша доля у ваших руках. Осилити невірних нам не під силу, надто їх багато, — поглянув він на обрій, там уже кожен бачив десяток ворожих суден. — Та й не повернуть вони вас у неволю, пустять рибам на корм, так завжди робили, не ви перші. То ж до Кінського острова, а там паліть галери і на берег. Сушею вони за вами не гнатимуться, браття! До зустрічі на Січі!

То були останні слова Сагайдачного.

Галери круто повернули в море, у тихий травневий вечір. Чайки сипонули, як миші з току, котрі зачули небезпеку.

— Ночі не буде і в нас! — висловив припущення напарник Ілляша.

Чайки, наповнені козацьким хлібом, так прозивалися у січовиків трофеї, сіли ще нижче, мало не черпали бортами воду, але невпинно неслися на північ, дужі сплески весел порушували вечірню тишу. Небо уже сіяло зорями, голуба безвість аж палахкотіла ними.

Лише зрідка чувся голос наказного:

— Гей, на кормі! Пильнуй за Чумацьким шляхом!

Вони спали, не випускаючи весел. Ілляшеві нічого не запам'яталось, крім весел і хвиль, доки чайка не виповзла на східний піщаний берег Тендри, куди вони прибилися. Там зібралось уже зо два десятки човнів. Прийшли новини і від козацьких пікетів, постійних на північному березі острова. Турецькі галери, виявляється, вернулися ні з чим. Так і мало бути, невільники вдруге потрапляти в рабство не захотіли.

Козаки не діждалися двох чайок (може, не уникли турок або буря розкидала весла), так і рушили без них до гирла Дніпра. А як досягли плавнів, полегшено зітхнули: були вони уже вдома.

— Великий Луг, братці!

— Слава Сагайдачному! — ревіли дужі горлянки, полохаючи берегове птаство.

— Батькові козацькому слава!

А він незворушно стояв на носі першої чайки, наче вигуки козаків його не стосувалися.

Буде Конашевич ще в Синопі і Трапезунді, штурмом візьме неприступну Кафу, прижене не один десяток турецьких сандалів з Дунаю, але й тоді не тішитиметься так перемогою, як першою.

Кілька днів Січ ходила, як перед Ноєвим потопом, особливо на березі, де хмільні переможці збували шинкарям козацький хліб та пригощали голоту. Прибилися й невільники, вони таки досягли Кінського острова. Вчорашні бранці вважали Сагайдачного своїм рятівником, повсюдно вчиняли йому хвалу.

Одного ранку довбиші ударили в котли, і посунули всі жителі курінних сотень під січові хоругви на центральну площу січового укріплення. Вольна рада обрала Конашевича, вчорашнього однокашника, а нині полковника київських реєстровців Петра Сагайдачного своїм гетьманом. Не король призначив, а обрала січова рада!

— Слава гетьману запорізькому! — летіли угору шапки.

— Батькові нашому Конашевичу слава!

Ілляш та реєстровці, котрі побували в поході, пишалися своїм полковником і теж кидали вгору шапки з малиновими верхами, сьогодні й вони були причетні до гучного запорізького свята.

Дубно

Тарануха присів на кам'яне сидіння у капличці Спаського монастиря, що на Кемпі, острівці при в'їзді до Дубно. Князь, одягнувши чернечу рясу, другий тиждень постився, він нічим не відрізнявся від інших монахів, ходив у такому, як усі, рам'ї, грубих ялових чоботях та клобуці.

Монастир не змінився від часів, коли він тут був.

До княжої келії козак заходити не зважувався, просто в келію заходити не прийнято. Маячити під час відправи біля Острозького теж було незручно. Інколи козак появлявся коло загородки старости на задньому плані церкви, князь, виходячи з храму, гляне на нього і, коли нема чого сказати, — проходить мимо. У світі нічого тривожного не трапилось, що б могло перервати князів піст. Можна б і не з'являтись день-два, та приходив — раптом виникне у ньому княжа потреба.

Князь Острозький виїхав на Волинь перед походом царевича Дмитрія та й лишився в Дубно до початку чергового сейму. Волів бути на тисячу верст ближче до Кракова, де вершились події московського походу. Так потрібно було для діла.

За глибокими віконцями-бійничками притворної каплиці — види повноводої у цей час Ікви, вода звузила острівець, підійшла до монастирських служб, що осіли на оточеному весняним розливом п'ятачку землі у плавнях річкової заплави.

Свого коня козак лишив на вартових козаків дубнівської оборонної стіни — терпляче чекав князя, котрий разом з іншими зник за дверима храму на ранкову молитву.

Козак звик чекати, така була його служба.

Коло міської в'їзної брами, — згадав, називалась вона Луцькою, — з'явився гурт крикливо одягнених і гонорових ляхів, потім покотила з міста закрита карета у супроводі гайдуків. Те нагадало давні події — таку ж карету львівського владики Гедеона Балабана, що стояла тоді, літ двадцять тому, за цією монастирською брамою, а шлях над головою заповнювали людські шпалери, що зустрічали князя Василя-Костянтина. Саме тоді у дубнівському замку пов'язалася з князем Острозьким його подальша доля.

Гай-гай скільки води зійшло відтоді в Ікві! Час біжить невблаганно, його як вола не налигаєш!

Припинилися удари дзвонів, в монастирській церкві почалась ранкова відправа. Князя ще чекать і чекать, надто рано він приїхав.