Смутна доба - Страница 17

Землячки подружили, хоч Лешка знайомством не зловживала. Подружнє життя Гулевичівни склалося невдало. Може, з-за того і пішла за мозирського маршалка, щоб він захистив її від нападок колишнього тестя, всемогутнього уніатського митрополита Потія.

— У нас в Затурцях та Воютині багато родичів, їжджу до них відводити душу. А тут майже ніяких знайомств. Та й хворіє Стефан, уже з паличкою ходить.

Обоє жили Михайликом, малолітнім сином-одинаком.

Разом з іншими подільськими молодицями Лешка кілька літ робила на левадах Лозки, а як упала на крижі, заходилася ткати килими, ще покійна мати тому навчила.

Сусідкам було не по собі, коли не бачились день-два. Більше приходила до Гулевичів Лешка, простодушна і компанійська, вона легко заходила у розмову навіть з незнайомими людьми, жінки згадували Луцьк, Володимир, Торчин і те їх ріднило.

Галшка не раз розповідала їй про першого свого чоловіка Христофора Потія, сина митрополита, а особливо про чоловікового брата, той твердив, що Галшка отруїла Христофора.

— Недобрі вони люди, Потії, лиху славу зажили! Особливо батечко їхній Іпатій, в мирі Адам.

Гулевичівна і до шлюбу була небідна: мала три села під Києвом — Батиєве, Пукове та Високове, а тепер їй додалися замок з фільварком у Кошові, село Монастирищина в Київському воєводстві та чимало орних земель.

Та це не заважало їй ставати за прилавок на Житньому базарі, спілкуватися з численними перекупками, котрі продавали її товар, і приятелювати з Лешкою.

— Я маю тут ще брата. Та й саму прив'язало до київських країв.

Але за рідним краєм вона сумувала, тільки зійшлися — і про Волинь.

— У мене там один батько, живе коло родичів, — розповідала Лешка. — Може, його уже й нема, кілька років не була у Луцьку. Запрошувала колись сюди, та він не захотів. А ваш увесь рід там, Лизавето Василівно. Їхали б і ви туди.

— Кажу ж, прив'язало до Києва. Та й синові хочу добру науку дати, у люди вивести. Нічого на те не пошкодую!

Хлопця Лешка добре знала, видався той небалакучий, потаємний, сторонився дорослих. Часто Гулевичівна лишала його на Лешку. Михайлик міг годинами сидіти поруч і слова від нього не почуєш!

Того вечора вони довго не розходились.

— Куди це твої поділися, Лешко?

— Сама толком не знаю. Чула, що в Самборі, на межі наших і коронних земель. Далеко звідси...

Гулевичівна, виявляється, знала, що то за Самбір і чому туди поїхали надвірні козаки князя Острозького. Довго пояснювала Лешці, яка то загроза для московської держави — похід самозванця на Москву. Гулевичівна блискуче розбиралася у православних та уніатських справах. Лешка уважно її слухала, хоч розуміла далеко не все, навіть з київських подій. Молилася вона лише на Подолі, знала лише свого священика та ще колись бачила архімандрита Печерського монастиря.

— І не думала, що воно так складно! — зізналася щиро. Ішла до своєї хати, як у пустку. Коли вони уже повернуться з того проклятого Самбора, чого їх так довго нема?!

Усе валилося з рук, навіть їсти не захотіла.

У Самборі

Після приїзду з Кракова царевич Дмитрій збирає у воєводських палатах щось на зразок рицарського кола, характерного для шляхетської Польщі того часу. Були присутні Вишневецький, Мнішек та його сини, багато різної шляхти. Її аж розпирало від цікавості.

— Що вони привезли з Кракова? — запитав Левко якогось шляхтича при повній зброї.

— Тепер уже почуємо!..

Самозванець намагався видатись діяльним, хоч у його поведінці помітна була і розгубленість. Звідкись стало відомо, що князь Збаразький очолити ополчення відмовився, ба, навіть не захотів приїхати до Самбора, не дуже енергійно вів себе і Мнішек.

Царевич Дмитрій вийшов на коло, хоч військової вправності у нього не вистачало:

— Ми оголошуємо похід проти московської держави, проти Бориса Годунова, котрий підступом захопив наш трон, — голос царевича часто зривався. — Ми написали грамоту до московського люду, підданих наших — кличемо їх одійти від Бориса і визнати законного царя!

Левко, який стояв у глибині залу, читав ту грамоту. Поширювалася вона на Україні, проникла і в московську державу. Її роздавали проїжджим і перехожим на вулицях, по дорогах, везли в міста і села, через московський кордон.

— До нас прибули із Дону отамани Корела і Нежакож, за ними рухається до московських кордонів вісім тисяч молодців. Ми послали на Дін пана Свірського, щоб підняв і решту козаків. Всі, хто піде з нами, готуйтесь до героїчних подвигів — днями вирушаємо!..

На площі коло ратуші, по вулицях Самбора аж клекотіло, містечко нагадувало військовий табір, шляхта забила усі щілини, розкинули намети навіть на площі напроти ратуші. Сідел, кінські обладунки, зброю, навіть продуктів і зброї дістати стало неможливо. Та до Самбора продовжував іти різний збрід, любителі легкої наживи. Вони вчиняли різні бешкети, грабували населення.

Царевич обіцяв рушенцям щедру винагороду. Левко зі своїми козаками зголосилися у московський похід першими, вони потрапили у сотню царевича. Відколи Левко відійшов до шляхти, котра ішла у московський похід, його закрутило у такій круговерті, що він загубив лік дням і ночам.

Козаки зажурились, ходили як у воду опущені.